Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

блідої тіні того, що звалося: «Ходіть за мною, паничу», — все це спомагало циркуляцію під цілком певною обгорткою пуп'янкової схожости з давнішими формами, що не під силу жодній швачці чи модистці, і ось ця старосвіччина крутилася у твоїй голові, оточуючи пані Сванн ореолом шляхетности — може, тому, що сама даремність її уборів викликала думку, що їхня мета не тільки утилітарна, може, тому, що в них почувалася минувшина, а може, тому, що вона вміла строїтися по-своєму, і це вміння надавало найрозмаїтішим її строям «фамілійної» схожости. Відчувалося, що вона вбирається так не лише тому, що так зручно і гарно; туалет надавав їй витонченої й одуховленої гідности, помазаної цивілізацією.

Коли Жільберта, яка зазвичай запрошувала на чаювання у дні материних раутів, натомість у такий день ішла з дому і я міг піти на «журфікс» до пані Сванн, я завжди бачив на ній гарну сукню, іноді тафтяну, іноді фаєву, оксамитну, крепдешинову, атласну, шовкову, і ці сукні не такі вільні, як дезабільє, які Одетта звичайно носила вдома, а вбрані немовби на вихід, наповнювали її пообіднє дозвілля чимось бадьорим і чинним. І, безперечно, смілива простота їхнього крою пасувала до її постати й до її рухів, а рукави ніби надавали цим рухам що не день, то іншої забарви: блакитний оксамит передавав якусь наглу рвію, біла тафта свідчила про добрий гумор, а якась панська, вельможна стриманість у звичці стенати плечем убиралася, щоб показати себе, в чорний крепдешин, який сяяв усміхом великої жертви. І водночас до цих барвистих суконь складність «доповнень», здавалося б, необов'язкових, нічим не виправданих, додавала чогось свого, безкорисливого, задумливого, таємничого, суголосного меланхолії, яка завше жила у пані Сванн, бодай у темних ободах під очима та в пальцях. Під ряснотою дармовисиків із сапфірами, що дарують щастя, емалевих чотирилисників, срібних та золотих медальйончиків, туркусових амулетів, ланцюжків з рубінами, топазового намиста малюнок на ґестці самої сукні, що заявляв про своє походження, низка атласних ґудзиків, які нічого не запинали і не розпиналися, сутаж, який прагнув догодити нам надійністю, скромністю тихого нагадування про себе, — усе це, так само як клейноди, наче поривалося, — інакше воно не виправдувало б свого існування, — в щось утаємничити, заповісти якусь любов, освідчитися, розпалити якийсь забобон, нагадати про якесь зцілення, про клятву, про жагу або про гру в пилипка. А іноді в небесному оксамиті корсажу таїлася тінь розрізу доби Генріха II, невеличкі бганки, на рукавах біля рамен, чорної атласної сукні нагадували про «буфи» 1830-х років, а такі самі бганки під спідницею — про «фіжми» доби Людовіка XV, отож, не зогледишся, як перед тобою вже не сукня, а елегантний костюм, і це вбрання, переносячи якісь спогади про минуле в теперішність, надавало особі пані Сванн чару історичних чи романних героїнь. І коли я спитав її про ґольф, вона відповіла так: «Я в ґольф, на відміну від багатьох моїх подруг, не граю. Светри їм вибачити можна, а мені — ні».

У салонному розгардіяші, відпровадивши гостя або передаючи таріль із тістечками іншому гостеві, пані Сванн, проходячи повз мене, шепотіла мені на вухо: «Жільберта уповноважила мене запросити вас на післязавтра. Я не була певна, чи побачу вас нині, але якби ви не прийшли, я б вам написала». Я все ще стояв пнем. І ця запеклість коштувала мені дедалі менших зусиль, бо хоч би як ми любили псувати собі кров, але якщо нас позбавляють такої змоги, то ми невдовзі оцінимо спокій, якого не знали, те, що нам не треба катуватися й гризти себе. Людина не зовсім щира, коли запевняє, що їй ніколи вже не захочеться бачити коханої, але вона не зовсім щира, і коли запевняє, що їй хочеться її бачити. Безперечно, розлука болісна, її можна перетерплювати лише, якщо ми знаємо наперед, що вона довго не потриває, якщо ми лічимо хвилини до того дня, коли зійдемося з коханою, але водночас ми відчуваємо, наскільки ці щоденні марення про близьке, а все одкладуване побачення легші, ніж сама зустріч, бо зустріч може розпалити ревнощі; ось чому вість про те, що ти знов побачиш любу, будить безрадісне хвилювання. Ти вже відсуваєш із дня на день не кінець нестерпної муки, викликаної розлукою, а грізне повернення туги без рятунку. Наскільки ж кращі від такої зустрічи тихі спогади, які можна як завгодно присмачувати вигадкою, отож, коли ти полишений сам на себе, та, що насправді тебе не кохає, може ні сіло ні впало освідчитися тобі в коханні. Той спогад, який можна напихати всім, що тобі заманеться, поки він не зігріє всього тебе, — наскільки ж він кращий за відкладену розмову, під час якої ти б уже не диктував на власний смак співрозмовниці слів, які тобі хотілося б од неї почути, а мусив би знову зносити її нехіть, її примхи, її шал. Коли ми вже розлюбили, непам'ять, навіть розпливчастий спогад не завдає такої муки, як нещасливе кохання. Не признаючись до цього сам перед собою, я найбільше волів саме такого тихого супокою майбутнього забуття.

Зрештою лікування тим, що тобі стає до всього байдужісінько, однаковісінько, переноситься не так болісно ще й з іншої причини. Таке лікування поволі зцілює від настирливої думки, себто від кохання. Моя любов була ще така сильна, що я намагався вернути свою владу над Жільбертою, і ця влада (так я гадав) мала, завдяки добровільному розриву, рости й рости, отож усі спокійні і смутні дні, проведені далеко від неї, злиті один з одним, суцільні, безперебійні (якщо тільки якийсь причепа не сунув носа в мої справи), мали бути для мене не втратою, а здобутком. Здобутком, може, й непотрібним, бо я швидко йшов на поправку. Резиґнація, цей різновид звички, дає певним душевним силам необмежено зростати. Сили, якими я розпоряджався, щоб перебороти мої гризоти, такі кволенькі того першого вечора, коли я посердився з Жільбертою, нарешті досягай небувалої потуги. Але властиве всьому сущому прагнення вижити іноді уривається через раптові спокуси, яким ми піддаємося тим легше, що знаємо, з власного досвіду, скільки днів і місяців ми могли і змогли б надалі чогось зрікатися. Адже часто буває так: скоро гаман, де ти зберігаєш гроші, натоптується, ти зразу тринькаєш усі свої ощадження; от і виходить, що ти уриваєш лікування, не чекаючи на наслідки, коли ти до нього вже призвичаївся. І одного разу, коли пані Сванн сказала мені, як звикле, яку радість справило б Жільберті побачення