Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Що ж ти тоді робиш у цьому дурнячому Міському союзі? Тільки мелете нісенітницю з ранку до ночі. Зараз їду в Москву до командуючого військами. Я вимагатиму від нього…

— Що ти від нього вимагатимеш?.. Ах, Дашо, Дашо, ждати треба.

Кілька днів Даша не знала де подітися, потім затихла, ніби померхла; вечорами рано йшла в свою кімнату, писала листи Іванову Іллічу, запаковувала, зашивала в парусину посилки. Коли Катерина Дмитрівна заводила мову про Телєгіна, Даша звичайно мовчала; на вечірні прогулянки вона тепер не ходила, сиділа більше з Катею, шила, читала, — здавалось, якнайглибше треба було загнати в себе всі почуття, обрости буденною, невразливою шкірою.

Катерина Дмитрівна хоч і зовсім очуняла за літо, але так само, як і Даша, наче погасла. Часто сестри говорили про те, що на них, та й на кожну тепер людину, ліг, як жорно, тягар. Тяжко прокидатися, тяжко ходити, тяжко думати, зустрічатися з людьми; не діждешся — коли можна лягти в постіль, і лягаєш замучена, тільки й радості — заснути, забутися. От Жилкіни вчора покликали гостей на нове варення, а за чаєм приносять газети, — в списках убитих — брат Жилкіна: поліг на полі слави. Хазяї пішли в кімнати, гості посиділи на балконі в сутінках і розійшлись мовчки. І так — всюди. Жити стало дорого. Попереду неясно, сумно. Варшаву віддали. Брест-Литовськ висаджений у повітря і взятий ворогом. Всюди шпигунів ловлять.

На річці Хімці, в яру, завелись розбійники. Цілий тиждень ніхто не ходив у ліс — боялись. Потім стражники вибили їх з яру, двох узяли, третій утік, перекинувся, кажуть, у Звенигородський повіт — обчищати двори.

Якось уранці, на майданчик поблизу смоковниковської дачі, примчав, стоячи в прольотці, візник. Було видно, як з усіх боків побігли до нього жінки, куховарки, діти. Щось сталося. Дехто з дачників вийшов за хвіртку. Витираючи руки, потюпала через сад Мотрона. Візник, червоний, гарячий, говорив, стоячи в прольотці:

— … Витягли його з контори, розгойдали, — та об брук, та в Москву-ріку, а на заводі ще п’ять душ переховуються — німці… Трьох знайшли, — городові відбили, а то бути б їм тим самим способом у річці… А по всьому по Лубянському майдану шовки, оксамити так і літають. Грабіж по всьому місту… Народу — хмари…

Він з усієї сили стьобнув віжками баского жеребця, що присів у вигнутих голоблях, — ану, ти! — стьобнув ще, і жеребець, захропівши, в милі, вискоком помчав вулицею хитку прольотку, завернув до шинку.

Даша і Микола Іванович були в Москві. Звідти в сірувату, розпечену сонцем імлу неба піднімався чорний стовп диму і слався хмарою. Пожежу добре було видно з сільського майдану, де стояв купками простий народ. Коли до них підходили дачники, — розмови вщухали: на панів поглядали чи то з усмішкою, чи то з чудним вичікуванням. З’явився кремезний чоловік, без шапки, в подертій сорочці, і, підійшовши до цегляної каплички, закричав:

— У Москві німців ріжуть!

І — тільки крикнув — заголосила вагітна жінка. Народ стовпився біля каплички, побігла туди й Катерина Дмитрівна. Юрба хвилювалась, гомоніла:

— Варшавський вокзал горить, німці підпалили.

— Німців дві тисячі зарізали.

— Не дві, а шість тисяч, — всіх у річку повкидали.

— Почали з німців, а потім пішли підряд чистити. Кузнецький міст, кажуть, рознесли геть-чисто.

— Так їм і треба. Нажерлись на нашій кривавиці, сволочі!

— Хіба народ спиниш, народ спинити не можна.

— У Петровському парку, їй-богу, не брешу, — сестра оце звідти прибігла, — у парку, кажуть, на одній дачі знайшли бездротовий телеграф, і при ньому двох шпигунів з прив’язаними бородами, — вбили, звісно, голубчиків.

— По всіх би дачах піти, оце діло!

Потім було видно, як з гори, до греблі, де проходила Московська дорога, побігли дівки з порожніми мішками. Їм стали кричати навздогін. Вони, обертаючись, махали мішками, сміялись. Катерина Дмитрівна спитала у благовидного древнього мужика, що стояв коло неї з високим ціпком:

— Куди це дівки побігли?

— Грабувати, мила бариня.

Нарешті о шостій годині на візнику з міста приїхали Даша і Микола Іванович. Вони були збуджені і, перебиваючи одне одного, розказували, що по всій Москві народ збирається юрбами і громить квартири німців і німецькі магазини. Кілька будинків підпалено. Розграбовано магазин готового одягу Манделя. Розбито склад беккерівських роялів на Кузнецькому, їх викидали з вікон другого поверху і звалювали у вогнище. Лубянський майдан засипано медикаментами й битим склом. Кажуть, були вбивства. Після полудня пішли патрулі, почали розганяти народ. Тепер уже спокійно.

— Звичайно, це варварство, — говорив Микола Іванович, від збудження кліпаючи очима, — але мені подобається цей темперамент, здоровенна сила в народі. Сьогодні рознесли німецькі крамниці, а завтра барикади, чорт візьми, почнуть будувати. Уряд навмисне допустив цей погром. Так, так, я тебе запевняю, — щоб випустити надлишок озлоблення. Але народ через такі штуки захоче чогось і серйознішого…

Тієї ж ночі у Жилкіних обікрали погріб, у Свєчникових зірвали з горища білизну. В шинку до ранку горіло світло. І ще через тиждень на селі перешіптувались, поглядали незрозуміло на гуляючих дачників.

На початку серпня Смоковникови переїхали до міста, і Катерина Дмитрівна знову почала працювати в лазареті. Москва тієї осені була повна біженців з Польщі. На Кузнецькому, Петровці, Тверській не можна було протовпитись. Магазини, кофейні, театри — повні, і всюди було чути новонароджене слівце: «звиняюсь».

Вся ця суєта, розкіш, переповнені театри й готелі, гамірні вулиці, залиті електричним світлом, були прикриті від усіх небезпек живою стіною дванадцятимільйонної армії, що спливала кров’ю.

А воєнні справи так само були дуже невтішні. Всюди, на фронті і в тилу, говорили про злу волю Распутіна,_ про зраду, про неможливість далі боротися, якщо Микола-угодник не вирятує чудом.

І от, під час смутку і розвалу, генерал Рузський несподівано, в чистім полі, спинив наступ німецьких армій.