Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 323
Перейти на сторінку:
Микола Іванович перевіз Катерину Дмитрівну під Москву, на дачу, в рублений будиночок з двома терасами, — одна виходила в березовий, з вічно рухливою зеленою тінню лісок, де блукали рябі телята, друга — на спадисте хвилясте поле.

Щовечора Даша і Микола Іванович виходили з дачного поїзда на полустанку і йшли болотяним лугом. Над головою товклись комарики. Потім доводилось іти під гору. Тут звичайно Микола Іванович спинявся, ніби для того, щоб глянути на захід сонця, і говорив, відсапуючись:

— Ах, як хороше, чорт візьми!

За потемнілою хвилястою рівниною, вкритою то смугами хлібів, то кучерями ліщинових і березових перелісків, лежали хмари, ті, що бувають, коли заходить сонце, — лілові, непорушні й безплідні. В їх довгих щілинах тьмяним світлом догоряла небесна заграва, і неподалік, внизу, в заводі струмка, відбивалась оранжева щілина неба. Ухали, охали жаби. На плоскому полі тем- ніли ожереди й покрівлі села. В полі горіло багаття. Там колись, за валом і високим частоколом, сидів Тушинський самозванець. З протяжним гудком з-за лісу з’являвся поїзд, що віз солдатів на захід, у тьмяний присмерк.

Підходячи узліссям до дачі, Даша і Микола Іванович бачили крізь шибки тераси накритий стіл, лампу з матовою кулею. Назустріч, чемно гавкаючи, прибігав дачний собачка Шарик і, добігши та покрутивши хвостом, про всяк випадок відходив у полин і гавкав убік.

Катерина Дмитрівна тарабанила пальцями в шибку тераси — в сутінки їй було ще заборонено виходити. Микола Іванович, зачиняючи за собою хвіртку, говорив: «Дуже гарна дачка, я тобі скажу». Сідали вечеряти. Катерина Дмитрівна розповідала дачні новини: з Тушина прибігав скажений собака і покусав у Кишкіних двох курчат; сьогодні переїхали на симовську дачу Жилкіни, і зараз же у них украли самовар; Мотрона, куховарка, знову набила сина.

Даша мовчки їла — після міста вона стомлювалась страшенно. Микола Іванович витягав з портфеля пачку газет і починав читати, колупаючи зубочисткою зуба; коли він доходив до неприємних повідомлень, то починав цикати зубом, поки Катя не говорила: «Миколо, будь ласка, не цикай». Даша виходила на ганок, сідала, підперши підборіддя, і дивилась на потемнілу рівнину, з вогниками багать де-не-де, на дрібні літні зірки, що з’являлись на небі. З садочка пахло политими клумбами.

На терасі Микола Іванович, шарудячи газетами, говорив:

— Війна вже тільки тому не може довго тривати, що країни згоди і ми — союзники — розоримося.

Катя питала:

— Хочеш кислого молока?

— Якщо тільки холодне… Жахливо, жахливо! Ми втратили Львів і Люблін. Чортзна-що! Як можна воювати, коли зрадники вганяють ножа в спину. Неймовірно!

— Миколо, не цикай.

— Дай мені спокій! Якщо ми втратимо Варшаву, буде така ганьба, що не можна жити. Справді, іноді спадає на думку — чи не краще укласти хоч би перемир’я яке-небудь та й обернути штики на Петербург.

Здалека лунав гудок поїзда, — було чути, як він стуч котів по мосту через той струмок, де недавно відбивався захід сонця: це везли, мабуть, поранених у Москву. Микола Іванович знову шарудів газетою:

— Ешелони відправляються на фронт без гвинті иок, в окопах сидять з палицями. Гвинтівка — одна на кожну п’яту людину. Ідуть в атаку з тими ж палицями, сподіваючись узяти гвинтівку, коли вб’ють сусіда. Ах, чорт візьми, чорт візьми!..

Даша сходила з ганку і спиралась ліктями на хвіртку. Світло з тераси падало на глянсуваті лопухи коло паркана, на дорогу. Мимо, похиливши голову, загрібаючи босими ногами пил, нехотя — з горя, йшов Мотронин син, Петька. Йому нічого більш не залишалось, як вернутися на кухню, дати себе набити і лягти спати.

Даша виходила за хвіртку і поволі йшла до річки Хімки.

Там, у темряві, стоячи на кручі, вона прислухалась, — десь, чутне тільки вночі, дзюрчало джерело; зашурхотіла, покотилась до води і хлюпнула земля з сухої кручі. Збоку непорушно бовваніли чорні дерева, — раптом сонно починало шуміти листя, і знову було тихо. «Коли ж, коли ж, коли?» — неголосно говорила Даша і хрустіла пальцями…

В перших числах червня, в свято, Даша встала рано і, щоб не будити Катю, пішла митися на кухню. На столі лежала купа овочів і поверх неї якась зеленувата листівка, мабуть, торговець овочами взяв її на пошті разом з газетами. Петька, Мотронин син, сидів на порозі і, сопучи, прив’язував до палички курячу ногу. Мотрона розвішувала на акації білизну.

Даша налила в череп’яний таз води, що пахла річкою, спустила з плечей сорочку і знову подивилась, — що воно за чудна листівка? Взяла її за кінчик мокрими пальцями, там було написано: «Люба Дашо, я турбуюсь, чому ні. на один з моїх листів не було відповіді, невже вони пропали?»

Даша швидко сіла на стілець, потемніло в очах, ослабли ноги…


«Рана моя зовсім загоїлась. Тепер я щодня займаюсь гімнастикою, взагалі тримаю себе в руках. А також вивчаю англійську і французьку мови. Обнімаю тебе, Дашо, якщо ти мене ще пам’ятаєш. І. Телєгін».


Даша підняла сорочку на плечі і прочитала листа вдруге:

«Якщо ти мене ще пам’ятаєш!..»

Вона схопилась і побігла до Каті в спальню, відгорнула ситцеву фіранку на вікні.

— Катю, читай вголос!..

Сіла на постіль до переляканої Каті, і, не дожидаючи, прочитала сама, і зараз же схопилась, сплеснула в долоні:

— Катю, Катю, як це жахливо!

— Але ж, слава богу, він живий, Данюшо.

— Я люблю його!.. Господи, що мені робити!.. Я питаю тебе, — коли скінчиться війна?

Даша схопила листівку й побігла до Миколи Івановича. Прочитавши листа, в розпачі, вона вимагала від нього найточнішої відповіді: коли скінчиться війна?

— Голубонько ти моя, та цього ж ніхто тепер не знає.

1 ... 62 63 64 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"