Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Ліки від страху 📚 - Українською

Читати книгу - "Ліки від страху"

529
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ліки від страху" автора Аркадій Олександрович Вайнер. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 116
Перейти на сторінку:
у мене почався цілком по-канцелярському — мені треба було написати масу всіляких папірців. Благословившись, я почав із запиту до Мосміськсуду, цікавлячись, по якій справі проходив Рамазанов, хто були його співучасники і яка їхня доля.

Потім написав напір в Управління виправно-трудових установ з проханням повідомити мене, де відбуває М. С. Обоїмов призначене йому покарання, відстукав на машинці кілька листів у міністерство і в прокуратуру й закінчив тим, що склав постанову про проведення судово-хімічної експертизи. Дістав із сейфа колбочку Лижина з метапроптизолом і подався на шостий поверх, в НТО до Халецького. Старий мені зрадів:

— Вас можна привітати?

— Та звідки? Ваше твердження про підвищення мене в майори виявилось безпідставним.

— Тьху! — Халецький розсердився. — Я з вами про серйозну справу говорю, а ви, як завжди, базікаєте… Своїми жартиками ви мене врешті впевните, що це для вас не таке вже дріб'язкове питання.

— Нічого собі дріб'язкове! У мене до зарплатні, десять карбованців лишилось…

— Згубно вводять себе в оману, коли думають, нібито із збільшенням зарплатні дефіцит зменшується.

Ми з ним іще потеревенили трохи, а потім я дістав з кишені колбочку й поставив її на стіл з таким поважним виглядом, немовби це я придумав і синтезував чудодійний препарат.

— Впізнаєте? — спитав я невинно, ніби Халецький справді міг побачити в цьому білому порошку циклопічну молекулу тіазину-гіганта, модель якої він мені одного разу демонстрував за своїм столом.

— Транквілізатор?.. — недовірливо сказав-запитав Халецький, і в голосі його вчувалася недовіри, тому що в ті дні, які проминули з часу нашої останньої зустрічі, він не сидів зі мною на семінарі в елегантно-вільному кабінеті Панафідіна, не порпався в шухлядах-бюро Патентної бібліотеки, вишукуючи відкриття удачливого професора та його менш удачливих і здібних колег, не пив разом з Благолєповим каву перед ставочком на безлюдній осінній дачі й не чув його надтріснутого голосу — «всі люди знають набагато більше, ніж говорять», не плив у хмарах зеленувато-сизого диму в кімнаті Лижина з портретом лисого похмурого старого чоловіка на стіні, не мчав уночі через місто в лабораторію, де на робочому столі стояв металевий ящик з патрубками — великий човен, на якому Лижин перевозив через річку під назвою Незвідане людські жалі, болі і страх. І саме поняття «транквілізатор», про яке я ще зовсім недавно уявлення не мав, а Халецький, пояснюючи його мені, вдавався до портретних замальовок псів, було зараз, як і все інше, окремою ланкою розірваного ланцюга, де Халецький бачив тільки початок і кінець: заяложений корок з молекулярними слідами й розфасоване в пластмасові прозорі бокси драже готових ліків з лікарськими приписами й призначеннями; а мені зараз була зримою серцевина — хімічний продукт, в одержання якого були вкладені десятиріччя навчання і пошуку, надія, відчай, любов, зрада і щастя відкриття. І все це зібралося на дні колбочки із щільно притертою накривкою — трохи білого порошку, схожого на питну соду.

— Так, Ною Марковичу, це і є гігант, якого ви марно шукали в довідниках. Його в них ще не описано. Думаю, правда, що ніхто не зробить цього краще, ніж знайомий вам професор Панафідін… — я не втримався і засміявся, хоча Халецький ніяк не міг зрозуміти причини моїх веселощів.

— Це його продукт?

— Ні, дорогий мій Ною Марковичу, куди йому. Він надто любить життя і без усякого сумніву переконаний, що це взаємно. Я хочу, щоб ви зважили точно продукт, а потім провели ретельну експертизу на ідентичність цієї речовини з тим, що ви знайшли в корку.

— Тільки в обмін на найдетальнішу інформацію про всі ці справи.

— Неодмінно, Ною Марковичу, дорогий мій, але зараз мені треба поспішати на роботу до господаря цього порошку. А перед цим ще необхідно прослизнути до генерала, отож усі розповіді — на вечір. Тільки зважте, прошу, цю штуку при мені…

Халецький підійшов до аналітичних ваг.

— Ох, ця ще мені ваша суєта нестерпна, — Він совав важілець, підкидав на шальку противаг малесенькі трикутні гирки. — Грубо: двадцять один і шість десятих грама.


Але до Шарапова я не втрапив: секретарка Тамара сказала, що він приймає делегацію працівників поліцай-президіуму Берліна. Люди педантичні й допитливі і, поки вони з'ясують якнайдетальніше всі питання, які цікавлять їх професіонально, мине година-дві. Я не став чекати й поїхав у лікарню — на роботу до Лижина. За цей час він, певне, заспокоївся, і тепер можна буде грунтовно розпитати його про різні дрібниці, котрі для мене були дуже важливими.

Я поминув уже знайому мені прохідну лікарні, обігнув лікарняний корпус, пройшов через господарчий двір і по пам'яті знайшов лабораторію. Вдень вона мала вигляд ще приземкуватішої і непоказнішої, ніж уночі. Колись у цій одноповерховій цегляній коморі був, певне, лікарняний склад: стіни від старості багрово-чорні, ніби їх припалило пожежею, рами маленьких запилюжених вікон перекошені, рипучий дерев'яний ганок. В одному з вікон надсадно лопотів витяжний вентилятор — отже, хтось у лабораторії є.

Постукав у двері і, не дочекавшись відповіді, зайшов. Пронизливий, нестерпно гострий запах — чи то сірки, чи йоду — вдарив у ніс. На столі в глибокій порцеляновій мисці диміло щось жовто-сірим туманом. Жінка, яка стояла спиною до мене, натягнула гумові рукавички, схопила миску і, відвертаючи щосили голову вбік, бігцем донесла її до витяжної шафи, засунула свою смердючу ношу в її роззявлене жерло, вправно й спритно зачинила дверцята, скинула на підлогу рукавички й повернулась до мене.

— Сюди стороннім вхід заборонено, — сказала вона сердито. — Ви що, читати не вмієте?

— Тільки по складах, — усміхнувся я, — Крім того, я спитав дозволу.

— У кого це ви питали? — Вона все ще була розгнівана й невдоволена, і впоперек лоба до перенісся в неї йшов темний рубчик кіптяви, схожий на пасемко її чорно-смоляного волосся, і в очах стояли сльози від ядучого жовто-сірого диму — молода, дуже зграбна дівиця того самого спокусливого типу, який поціновувачі із заздрістю і задоволенням називають «цукровою кісточкою». За якимсь дивним, незбагненним зв'язком я згадав слова Пачкаліної і подумав, що ось у цієї дівиці якраз достеменна «яскрава, показна зовнішність».

І яскрава, показна зовнішність її була мені

1 ... 63 64 65 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ліки від страху"