Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Темні ночі над Монією, над усією Пірейєю!

Примха природи, дивна несправедливість: майже всі планети системи Двох Сонць мають по кілька супутників, і тільки одна з них — найвидатніша, бо саме на ній виникло і буйно розвинулось життя, — пливе у космічному просторі самотня. Нема супутника у Пірейї. Тому так яскраво мерехтять над планетою незліченні зорі, тому кожна квітка весняна грає-виграє вночі всіма кольорами райдуги, а комахи світяться так, ніби от-от спалахнуть.

Крихітний світлячок — кумедний живий ліхтарик — помітив у темряві своє відображення, підлетів до нього та й ударився об прозору холодну перепону. Зразу ж по тому почувся радісний вигук:

— Є!.. — А ще через секунду збентежене: — Ні, це світляк.

На пласкому дахові невисокого будинку стоїть телескоп. Це — примітивний застарілий прилад, з допомогою якого астрономи-аматори бачать не стільки те, що є насправді, скільки те, що підказує уява.

Біля телескопа троє. Один, не випускаючи з зубів цигарку, щось обчислює в блокноті, освітленому кишеньковим ліхтариком. Другий — коротконогий товстун — нетерпляче тупцює поруч. А третій, припавши оком до окуляра телескопа, похапливо пересуває трубу вздовж уявної лінії від зеніту на північ і назад. Мабуть, шукання триває довго, бо товстун не витримує.

— А дайте-но я зазирну, Літтл. В мене очі гостріші.

— Одну хвилинку, Торн… — професор Літтл, не бажаючи розлучатись із телескопом, прискорює його рух по небесній сфері. — Адже я в юності мав сяку-таку практику з астрономії.

— Ні, досить, досить.

— Постривайте… — телескоп зупиняється, потім трохи пересувається праворуч. — Нарешті!.. Є!

— Світляк? — іронічно запитує професор Торн.

— Гляньте самі! — Літтл неохоче поступається місцем, але в голосі його звучить торжество. — Ну, що?

Торн мовчить. Мовчить довго, затамувавши подих. І, нарешті, вимовляє так, ніби не вірить власним очам:

— Кольрідж, погляньте…

Той повільно ховає блокнот, підходить до телескопа.

В полі зору — звичайна картина Всесвіту. Та тільки є в ній таке, що Кольрідж, якого, здавалося, ніщо вже не здивує, шепоче:

— Неймовірно!

Аж біля краю кадру видніється невеликий світлий диск. Так собі — крихітна тарілочка, що швидко повзе поміж зірок. Без телескопа її важко навіть помітити. Але поява цього незвичайного небесного тіла означає собою факт неймовірної ваги: Союз Комуністичних Держав запустив свій перший населений штучний супутник.

— То поясніть же мені, зрештою, що це за фокус? — не витримує Літтл. — Не могли ж комуністи побудувати його за одну добу?!

Професор Торн мовчить, смокчучи згаслу люльку. А Кольрідж говорить сухо:

— Фокуса немає, Літтл! Є факт: ми, монійські вчені, вірили, що ведемо перед у всьому, а комуністи знялись у небо, і їх уже не наздоженеш. Не наздоженеш, Літтл!

— Не вірю! — Літтл знову кинувся до телескопа. Що довше придивлявся він до штучного супутника, то переконаніше повторював: — Не вірю! Не вірю!

— Даремно не вірите! — Торн сердито пирхнув. — На жаль, ви, мабуть, помиляєтесь, як помилявся я двадцять років тому, коли мій вчитель, великий Ейнт, радив мені взятись за гравітацію. Він твердив, що сила тяжіння викликається наявністю гравітонів — часток, які й досі нами не виявлені, але в принципі можуть бути усунені з тіла. А я, дурень, не повірив… І от маємо: над Монією вільно пролітає штучний супутник комуністів; у першу-ліпшу мить з нього можуть пошпурити такого гостинця, що все запалає навколо.

— Он воно що! — Кольрідж іронічно засміявся. — Професор Торн занепокоєний можливістю прямого влучання атомної бомби в атомний центр Монії — Лос-Алайн!.. А чи не гадаєш ти, що й комуністи мали право на незадоволення, коли над їхньою територією почала щодня пролітати «Зоря Кейз-Ола»?

Спустившись на веранду, друзі почули настирливі сигнали відеофону. То дзвонив професор Карейл — астроном, що повідомив їм про появу штучного супутника СКД.

— Де вас чорти носили?! — закричав він люто. — Негайно вмикайте телевізор.

— Що сталось, Карейл?

— Вмикайте, я вам кажу!

— На яку хвилю?

— На яку завгодно!

Кольрідж знизав плечима і ввімкнув телевізор.

По екрану перебігли кольорові смуги, оформились у чіткі контури червоного прапора з рожевими та блакитними колами. І зразу ж мелодійно прозвучали незнайомі позивні.

— Що це? — перелякано скрикнув Літтл. — Та це ж прапор комуністів!

— Увага! Увага! — почулося з динаміків. — Ви слухаєте й дивитесь передачу з штучного супутника Союзу Комуністичних Держав. Передаємо звернення уряду СКД до президента, Сенату та всіх громадян Монії. Вчора, П'ятдесят третього числа Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери, о тридцятій годині за міжнародним часом, з території СКД стартував гравітольот «Зоря надії» — літальний апарат, побудований на новому, невідомому раніше принципі регулювання сили всесвітнього тяжіння.

Рвонувся вгору червоний прапор на екрані. Відкрив залиту світлом Сонць долину поміж височезних гір, спокійне блакитне озеро, а на його поверхні — сріблястий диск з численними віконцями-ілюмінаторами на краях, з баштами радіотелескопів та радіолокаторів у центрі. Він був дуже великий. Катер, що саме відпливав від нього, здавався маленькою цяткою.

Не почулося жодного звуку, не пробігла й хвиля на дзеркальній поверхні води, а гравітольот уже піднявся над озером і, легенько погойдуючись, як мильна бульбашка поплив навскоси вгору.

— «Зоря надії», — вів далі диктор, — вийшла на орбіту сьогодні, П'ятдесят четвертого числа, о сімнадцятій годині двадцять дві хвилини за міжнародним часом.

На екрані тепер виднілась зоряна пустеля і величезний, яскраво освітлений диск на фоні далекої Пірейї.