Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

А я мимоволі подумала, що тепер його не дуже непокоять усі оті «класові змови», і тому він уже не такий вразливий у стосунках зі мною. Я хочу сказати, що він почав ставитися до мене простіше, майже без напруження, не скипав і не кидався на мене звіром через нашу «протилежність поглядів», не говорив (і не натякав, як раніше): «Ну, тоді я не джентльмен!»

Мені подумалося, що коли чоловіки приходять до влади, то сам цей момент можна порівняти з виходом із тунелю, прокладеного в горах (бо поки ви підіймаєтесь у череві гори, то нічого під землею не бачите); перед вами внизу, біля ваших ніг розстилається широченний світ, на який ви дивитеся тепер новим, зачудованим поглядом, під новим кутом зору. У таких випадках міняються геть усі пропорції!

Честер побачив світ, який лежав біля його ніг. І хоча він і досі вірив у «класові змови», однак був певен, що зможе взяти гору над ними. Ось чому (а зовсім не через «згубний» вплив грошей) ми почали відтоді виїздити на великі світські «вечірки», запрошувати до себе «важливих» людей, а також зрідка бувати в опері (у Тарбітоні це вважалося мало не злочином). Адже для Честера, тепер уже важливої персони, а він мав вплив у найвищих колах (і тільки такий вплив чогось вартий), усі ті вечірки й розваги мало що важили порівняно з тією відповідальністю, яку накладала на Честера його посада.

Крім того, тепер нам не бракувало грошей. Ми приймали гостей на широку ногу й Честер вимагав (хоч він і далі вів усі рахунки, а Бутем платив за мої туалети, навіть за білизну), щоб я була гарно й модно одягнена.

59

Для мене, звичайно, головна зміна полягала в тому, що я стала дружиною політичного діяча, який не просто йде вгору, а наблизився уже, так би мовити, до вершини. Газети друкували мої фотографії, а один маляр навіть виставив в Академії мій портрет; вельми практична людина, він хотів у такий спосіб одержати від «нової влади» солідне замовлення. Наважуся сказати, що мені заздрили: я мала визначного чоловіка, який мене обожнював; так усі вважали. Честер і справді ніколи ще не бував зі мною такий щедрий і уважний, як тепер.

Та водночас зросла і його вимогливість до мене, й не лише у приватному житті; значно більше це торкалося життя світського, моїх громадських обов'язків. Наші дні були розписані візитами, балами, прийомами, офіційними сніданками, де мені було відведено роль «чарівної місіс Честер Німмо», надзвичайно цінної окраси для «віталень нового уряду, якому так бракує політичних постатей і розкішних маєтків торі».

Мені доводилось достеменно пнутися зі шкіри, щоб виправдати цю ідіотську репутацію (сфабриковану головним чином журналістами-радикалами, друзями,— не виключено, що й він доклав до цього рук!), бо не впоратися з відведеною мені роллю означало б зіпсувати «громадську думку» про Честера, а хіба можна скривдити людину, з якою у вас війна, хай навіть суто «моральна»?

Втім, траплялося, я забувала про свій обов'язок господині; що не кажіть, то було не моє амплуа. Мене хилило в сон (якщо вірити тітоньці — від лінощів), я майже не вміла приховувати нудьги (якщо вірити їй же,— надто любила розваги, хоча, щиро кажучи, не було в мене розваги, кращої за книжку!). Честер, у якого, здавалось, «і на потилиці були очі», відразу ж помічав моє недбальство й посилав мені багатозначні погляди. А коли ми з ним нарешті лишалися наодинці, зітхав:

— Так, нелегко було тобі сьогодні розважати старого Н...

— Хай йому біс!.. Сподіваюсь, ніхто цього не помітив?

— Дорогенька моя, я просто заздрю твоїй витримці! Ти ж добре знаєш, цей старий шкарбун... другого такого нема на цілий Лондон... тільки що — вмить ображається й починає лютувати. Він залюбки підклав би мені свиню, і повір, можливостей для цього йому не забракне.

У перекладі на нормальну мову це означало, що я таки образила якогось старого Н. (не дуже уважно вислухала його

нескінченну розповідь про те, що він сказав Гладстонові [13] 1884 року!), і Честерові така моя поведінка може тепер зашкодити. І я не лише просила пробачення, а й щиро шкодувала, що так вийшло. Атмосфера, в якій ми жили, ставала все напруженішою. Щиро кажучи, Честерова слава й безліч громадських обов'язків, від яких ми постійно залежали, не тільки не розрядили її, але й призвели до того, що витримувати це величезне напруження ставало дедалі важче.

Звісно, ми ніколи й словом не прохопилися про те, що Честер не дав Джімові повернутися до Англії. Та він би й не визнав цього. Про такі речі (як і про те, хто насправді батько Селлі) ми воліли мовчати.

Честерові ці приховані конфлікти й постійні недомовки, здається, анітрохи не заважали; як на мене, він навіть мав од них задоволення. Він звик (мабуть, з дитинства) жити у стані постійної війни, вічно маневрувати, змінювати позиції, міцнити оборону,— у таких справах він був великий мастак.

А от я, на відміну від нього, не могла жити з потайним ворогом, навіть якщо той ворог мене кохав.

А тут іще мені раптом сказали (приватно, і від цього повідомлення було мені неприємніше, ніж від думок, що я зрадила Джіма), ніби тепер, коли Честер став членом уряду, обійти правила й прийняти Тома до школи Істборо без попереднього запису буде не тільки не легше, а й значно важче. Школа мусила бути обережною, інакше б їй почали закидати, що певним суспільним колам вона віддає перевагу. Тома (йому було майже одинадцять) треба було