Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Потім розмовляли про чудеса «райського куточка», найцікавішим місцем якого був водопад. Він витікав з розколин високої скелі, наповнюючи широке русло потоку, й зовсім незрозуміло, звідки бралася така сила-силенна води. Виявляється, вгорі між скелями було озеро. Вода, напевне, протікала підземним ходом аж до розколин, а звідси падала в прірву. Це дивовижне явище особливо зацікавило Олега, і наступного дня він спробував залізти на скелі, але пересвідчився, що на прямовисні стіни піднятися не так легко. Геолог, правда, неохоче відмовився від свого наміру. Потім він довго і цікаво з знанням справи розповідав, як могло утворитися озеро на горі та скелях.

Тамара слухала дуже уважно, їй, напевно, подобалася запальна Олегова мова. Та було вже пізно, і нам довелося вкладатися, бо завтра, як сказав Єменка, на нас чекав важкий день.

Так воно й було.

Вранці першим прокинувся Чижов. Щоб розбудити нас, він закукурікав, мов півень, мені навіть здалося, що я ночую десь у селі. Б'ючи долонями об шкіряні штани, Чижов створював враження, ніби це півень лопотить крильми. Сміючись, Олег швидко одягнувся і побіг до річки вмиватися. Але за кілька хвилин почувся його крик. Ми повискакували з палаток, та нас випередили собаки. Голосно гавкаючи, вони кинулись у гущавину; Єменка й Чижов, схопивши рушниці, теж помчали до річки. Пролунало два постріли, потім ще один. Нарешті Олег повернувся до табору, і ми дізналися, що трапилось.

Щойно геолог підійшов до берега й нагнувся до води, як біля нього з'явився невідомий звір, трохи схожий на ведмедя. Він сердито запирхав, й Олег, не роздумуючи, кинувся навтьоки. Хлопець думав, що звір збирається напасти на нього, і, напевне, не помилявся, бо то була росомаха — хижак з роду куниць. Росомаха набагато більша від борсука і справді трохи нагадує невеликого ведмедя. Це дуже кровожерливий хижак. Голова в нього велика, шия міцна. Довжина тулуба досягає одного метра, а вага — тридцяти п'яти кілограмів. Шерсть у росомахи довга, блискуча, темно-коричнева, лапи великі, озброєні світло-жовтими пазурами. Росомаха пересувається швидко, стрибками, а часом і скочується клубком з крутого, схилу, на якому лишає характерний слід, трохи схожий на борозенки. Хижак нападає на молодих лосів, оленів, кіз. Він ловить також зайців і птахів, нищить їхні гнізда, не нехтує навіть різними ягодами.

Оцей звір і налякав Олега. Напевне, хижак саме підстерігав здобич на березі, та йому перешкодила поява людей і собак.

Поки ми поснідали, Старобор оббілував росомаху. Шкуру з неї Чижов подарував геологові на згадку про пережиту пригоду.

Коли ми посідали на коней і рушили в дальшу дорогу, сонце вже піднялося над верхівками дерев. З усіх боків стояла велична і сувора тайга, де звідусіль — як мені здавалося — чигала на нас небезпека.

Я розповів Чижову про свій тривожний настрій.

— За законами природи, — заспокоїв мене Чижов, — людина помирає тільки раз. Якщо вона доживає до такого стану, що вже ніякими припарками не зарадиш, тоді й помирати не шкода. А поки цей час не настав, про смерть взагалі не варто думати. Правда, в тайзі смерть справді блукає набагато ближче від людини, ніж деінде, тут треба пильнувати. Але облишмо сумні речі. Гляньте навколо: яка краса!

Підвівши голову, я на повні груди вдихнув запах дерев, кущів, квітів. Промені вранішнього сонця, відбиваючись у тисячах краплин роси, розсипалися міріадами вогнистих іскор.

В повітрі мерехтіли цілі хмари мошви й комарів. Вони так дошкуляли, що руки, обличчя й шия в кожного з нас ніби вогнем горіли. Коні форкали, махали головами, здригалися всім тілом, собаки й ті скавуліли і весь час присідали, стираючи лапами паразитів з очей, вух і ніздрів. Терпіти ці муки далі було вже несила. Один за одним ми злізли з коней, посідали на землю і почали накриватися чим тільки можна було.

— Єменка, — приглушеним голосом гукнув Шульгін з-під якогось покривала, — здається, ти знову повів нас чортовим гаєм. Я частенько блукав по тайзі, але в таку халепу рідко попадав. Через цих комарів я нічого не бачу.

— Я тут не винуватий. Пожалійся шайтану, бо комашня — то його видумка, якою вже на цім світі він настрахає людей так, що їм і пекло буде за іграшку.

— Благатиму небо, щоб змилувалось надо мною.

— Дивлюсь я на вас крізь оці хмари комарині, — втрутився Чижов, якого дратували наші нарікання, — та й думаю: ви як ті баби, що тремтять над свічками в храмі божому. Хникання тут не допоможе. Давайте негайно ладнати димарі й вибиратися з цього пекла.

Наламавши галузок, ми поприв'язували до них віхті сухого моху й лишайників, потім запалили ці димові факели і, махаючи ними, рушили далі, оповиті димовою завісою.

Чорна тайга нарешті змінилася розлогими березовими гаями, і перед нашими очима постав новий прекрасний краєвид. Берези тут були сріблясто-сизі, з потрісканою корою, що нагадувала фантастичні орнаменти. Облуплена кора звисала з дерев довгими клаптями, які місцями перепліталися з кошлатими лишайниками.

З цієї світлої тайги ми виїхали на високе гірське плато, а звідси — на Чорні горби. Тут зрідка росли густозелені кущі, всіяні розкішними рожевими квітами. Це одна з різновидностей рододендронів, по-місцевому — пінишник. Єменка пояснив, що з листя цієї рослини теж можна варити цілющий чай, який проганяє втому. Ми нарвали з кущів дві торбини соковитого листя.

Захопившись збиранням листя, ми розбрелися на всі боки. Раптом люто загарчали собаки. Я обернувся: напевно, лайки переслідували якусь дичину. Та ось гарчання стало хриплим і погрозливим. Так гарчала колись моя лайка в Карелії, піднімаючи звіра. Я перестав збирати листя