Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Шульгін і Старобор були тут і. намагалися заспокоїти коней. Але завжди послушні тварини тепер форкали, збивалися докупи. Отже, вони почули хижого звіра.

— А де всі інші? — запитав я.

— Андрій Петрович з Єменкою десь за горбом, а Олег Андрійович побіг до Тамари. Он туди, праворуч від гущавини, де валують собаки.

Я мерщій продерся через хащі й опинився на невеличкій галявині. Тут відбувалося щось незвичайне. Підстрибуючи у високій траві, люто гавкаючи, собаки намагалися зупинити величезного ведмедя. Як розвивалася ця боротьба, я вже не бачив, бо ведмідь швидко віддалявся.

Продираючись зарослями через повалені вітром дерева, я зненацька почув жіночий крик. Потім прогриміли два постріли, і знову хтось перелякано скрикнув. Я біг що було сили, падав, стрибав через каміння й кущі, аби тільки вчасно поспіти на допомогу.

Та вже було пізно. Тамара ще раз скрикнула від жаху, бахнули ще два постріли, і настала тиша. З розгону я зачепився за корінь і впав, боляче вдарившись коліном. Думка про те, що я спізнююсь, паралізувала на мить мою волю. Не маючи сили підвестись, я чув тільки, як стукотить моє серце. Раптом біля мене порхнув маленький зухвалий звірок, схожий на білку: це був бурундук. Нарешті оціпеніння минуло, я схопився на ноги. Десь недалеко лунали людські голоси, гавкали собаки. За кілька хвилин я прийшов туди, де відбувся останній акт несподіваної пригоди.

На землі лежала Тамара, а над нею нахилився Олег. За крок від них нерухомо лежав ведмідь. Собаки скубли його величезне тіло, аж шерсть летіла.

— От, Рудольфе Рудольфовичу, що скоїлося… — з болем промовив Олег.

Обличчя у дівчини було жовте, як віск, з губів стікала кров; глянувши на неї, я похолов. Бо подумав про найстрашніше…

— Що з Тамарою? — спитав я тихо.

— А нічого… що б там зі мною трапилося… — несподівано мовили закривавлені дівочі вуста.

— Ви живі? — заметушився я.

— А ви сумнівалися в цьому? — запитала дівчина, витираючи на підборідді кров.

— А я вже злякався, що…

— Якби не Олег Андрійович, напевне, так воно й було б… Це він врятував мені життя, — промовила дівчина майже урочисто.

Олег посміхався, а Тамара, заглядаючи хлопцеві в очі, гладила його кучеряве волосся.

Щирий вияв дівочої вдячності цілком відповідав хвилюючій миті, яку переживали щасливі молоді люди. Ця мить зблизила їх ще більше.

Нарешті, мені розповіли, що трапилося. Собаки набрели в гущавині на ведмедя й кинулися на нього. Клишоногий розлютувався, вибіг на галявину і, незважаючи на собак, підійшов аж до Тамари. Зіп’явшись на задні лапи, він струснув з себе двох лайок, що вчепилися йому в спину. Коли Тамара вистрілила, звір заревів і присів, але тут же підвівся знову й рушив на дівчину. Тамара пальнула вдруге, ведмідь рвонувся вперед, але саме в ту мить, коли звір приготувався кинутись на Тамару, йому на спину скочив собака. Похитнувшись, ведмідь тільки трохи зачепив Тамару лапою, та й цього було досить, щоб дівчина, як підкошена, впала на землю. Тамара відчула гаряче дихання звіра і гострий біль у плечі. Потім вона втратила свідомість.

Якраз у цю мить і наспів Олег. Він встиг з обох стволів вистрілити в звіра, і череп ведмедя продірявили дві кулі. Смертельно поранений звір, присів, потім спробував ще раз підвестись, але тільки заревів і впав біля Тамари. Собаки вп'ялися в нього зубами з такою люттю, ніби в останню мить, поки звір ще не відійшов до вічного барлога, хотіли покарати його за непростимий гріх: напад на людину.

— Поганий з мене мисливець, — зітхнула Тамара. — В що завгодно поцілю, а тут промазала.

Я підняв забуту рушницю, вийняв порожні гільзи й запитав дівчину, чим вона стріляла. Тамара глянула на свій патронташ і сплеснула руками: всі заряди з кулями були на місці.

— Ви ж стріляли по ведмедю дробом, — жахнувся я. — Поранили його. Звір, звичайно, розлютився і кинувся на вас, щоб поквитатись. Щастя ваше, що все так скінчилося.

— Забула поміняти набої, — мовила Тамара засоромлено.

— Полюючи на ведмедя, не можна втрачати ні пам'яті, ні самовладання. Запам'ятайте це надалі.

— Надалі я Тамару вже не лишатиму саму, — заявив Олег.

— Для неї це буде найкраще, і для ведмедів теж, не кажучи вже про вас. Не лишайте Тамарочки самої.

Дівчина почервоніла, проте вибачливо глянула на мене і лукаво запитала:

— Напевне, ви хотіли сказати: тільки полюючи в тайзі?

— Та що ви! Я мав на думці більш тривалий час, можливо, все життя.

Тамара посварилася на мене пальчиком, але Олег перехопив руку дівчини й поцілував її.

— Не треба сердитись. Рудольф Рудольфович сказав тільки те, чого він бажає нам від щирого серця.

Тамара посміхнулася й опустила очі. Я зрозумів, що моя присутність тут зовсім зайва, і поспішив відійти. На галявині зустрів Чижова і Єменку. Відсапуючись, вони запитали, що трапилося.

— Щастя в нещасті. Ведмедеві не повезло, і він поплатився життям. Зате повезло Тамарі. У дівчини, правда, обідране плече, під час падіння вона прикусила собі губи й язика, але з нею надійний охоронець Олег, йому перепало найбільше. Він, правда, застрелив ведмедя і врятував красуню, але сам опинився в полоні: віддав їй своє серце…

Обидва мисливці раділи й дивувалися.

— Що ж, це щедрий подарунок, а головне, все добре скінчилось. А як собаки?

— Тільки Вірному дісталося, він захистив Тамару від лапи ведмедя. Аж зігнувся й заскавчав бідолаха, від удару, та, може, все обійдеться.

Мисливці пішли далі, а я попрямував до коней. Тут мені знову довелося розповісти все спочатку, після чого Старобор побіг по Чижова. Ми лишилися вдвох з Шульгіним. Сміючись, він хвальковито сказав:

— Так ведмідь, кажете, завдав вам жару? А буває часом куди гірше. Такого вам і не уявити. Для цього треба багато каші з'їсти, — повчав