Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

222
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 97
Перейти на сторінку:
я і інші по­лю­би­ли в те­бе і що ме­не поєдна­ло знов в послідніх ро­ках з людьми і жит­тям.

- Що ж се та­ке у ме­не?


- Се те, чо­го бу­денні лю­ди не ма­ють. Чис­те, не­ви­зи­че­не, врод­же­не світло ду­шев­не, що по­зо­ло­чує все, на що лиш упа­де.


- О до­ро­га пані!


- Так, На­та­лонько! Ме­не пе­реслідує дум­ка, що ко­ли ос­та­не­те­ся самі-самісінькі в житті, то це жит­тя, гру­бе, жорс­то­ке, пе­ре­ро­бить вас; впли­не на вас, мо­же, так, що в вас про­ки­неться приг­ноб­лю­ва­на на­ту­ра і ви за­жи­ве­те цілком іншим жит­тям! Се не бу­ло би щось неп­ри­род­не, На­тал­ко; ні, ви мо­лоді і гарні, ах, ви пишні, як ек­зо­тич­на квітка, і са­мотність не ви­дасться вам завсігди та­кою, як те­пер… Од­нак я вмер­ла би з жа­лю за ва­ми уд­ру­ге і на тамтім світі!


- Чому ду­маєте ви так про ме­не, пані Мар­ко? - спи­та­ла я з щи­рим смут­ним до­ко­ром. - Чи ви не пізна­ли­ся на мені ще до­волі?


- Знаю, знаю, - відповіла во­на поспішно, - од­нак я спос­те­рег­ла, що ви у своїх нес­те­ре­же­них і най­са­мотніших хви­ли­нах такі нес­покійні, а влас­ти­во так якось наст­роєні, мов­би бу­ли наскрізь не­за­до­во­лені або чу­ли­ся в ме­не не­щас­ливі! Що з ва­ми? Скажіть од­вер­то!


Я усміхну­ла­ся сум­но.


- У вас я не­щас­ли­ва, до­ро­га пані? Ні, у вас відчу­ла я і по­ба­чи­ла щас­тя. Це в ме­не щось інше. Я чу­юся не раз та­кою самітною, опу­ще­ною!


- Ох, от­же так во­но й є, як я собі ду­ма­ла! - пе­ре­би­ла во­на ме­не май­же болісно.


- Справді чу­юся самітною, але не так, як ви, мо­же, ду­маєте, ли­ше цілком інак­ше. Послідніми ча­са­ми загнізди­ла­ся в моїй го­лові дум­ка, що я справді не маю так зва­но­го «змис­лу для дійсності», як ме­не пе­ре­ко­ну­ва­ли раз в тім у житті ще давніше. Що стою зі всім тим, чим ду­ша моя пе­ре­пов­не­на, са­ма! Бо чи ж се здо­ро­во заєдно ду­ма­ти, що не од­но мог­ло би інак­ше бу­ти, кра­ще і дос­той­ніше? Цього я не ду­маю про своє влас­не жит­тя, ли­ше про жит­тя за­га­лу. Дум­ки дру­гих лю­дей такі за­до­во­лені, кру­жать від яко­го-не­будь ча­су вже завсігди лиш в однім оз­на­ченім крузі, взяв­ши собі за ціль жит­тя вик­люч­но осо­бисті інте­ре­си; а мої ле­тять дальше, ба­жа­ють бог знає чо­го, ожи­да­ють чо­гось, пе­ред­чу­ва­ють щось, а опісля пла­чуть. Се те в ме­не, до­ро­га пані, що я чу­юся са­мот­ня. А що­до «щас­ли­вості», то будьте спокійні. В моїм житті так ма­ло «подій», що… що я не мо­жу чу­ти­ся «не­щас­ли­вою». - І при тих сло­вах я розсміяла­ся ти­хим сміхом.


Вона пог­ля­ну­ла на ме­не, і я відчу­ла, що мій сміх не вдо­во­ляв її.


- Чи хо­че­те тим ска­за­ти, що ви не заміжні? - спи­та­ла.


- Так; але чи лиш под­руж­жя має ту си­лу ущас­лив­ля­ти чо­ловіка? Мені здається, що це за­ле­жить цілком від йо­го ус­по­соб­лен­ня, від йо­го склон­нос­тей, від пог­лядів на жит­тя…


- Чи ви го­во­ри­ли іронічно про події сво­го жит­тя? - спи­та­ла знов.


- Так і ні. В моїм житті ма­ло подій, а од­на­кож скільки відчу­ла я, скільки пе­ре­ду­ма­ла! Але все те не має жод­ної вар­тості суп­ро­ти то­го, що я невідда­на!


- Тепер ви ко­лючі, На­тал­ко!


- Може, пані Мар­ко. Моя історія - це не те, що я пе­ре­жи­ла, ли­ше те, що я пе­ре­ду­ма­ла го­ло­вою і сер­цем. Але не­ба­вом вступ­лю у вік та­кий, у котрім дівчат на­зи­ва­ють уже «ста­ри­ми». Тоді ста­ну зовсім неінте­рес­на для ніко­го; тоді скінчиться моя історія.


- Ви уяв­ляєте собі щось не­потрібне і гри­зе­те­ся опісля.


- Ні, я не гри­зу­ся, я навіть сміюся з то­го; але я пе­ресвідче­на, що й тут сміюся лиш я са­ма. Впрочім, я не мо­жу собі уяви­ти, як то мож­на бу­ти ста­рим. - Але по якійсь хви­лині ска­за­ла: - Пані Мар­ко, я ніко­ли не ста­ну ста­рою пан­ною…


- Ви ду­маєте вий­ти заміж? - спи­та­ла ме­не май­же з пе­ре­ля­ком.


- Чи ду­маю над тим? - пов­то­ри­ла я згор­да. - Ні, пані Мар­ко, я не ду­маю цілком над тим! Я не знаю, але не раз мені так чуд­но-чуд­но, так мов­би я справді ро­ди­ла­ся лиш на те, щоб терпіти або що­би про­бу­ва­ти до посліднього відди­ху свою си­лу в бо­ротьбі. - Опісля го­во­ри­ла я ми­мо­волі по­ну­ро: - Я нав­че­на з ди­тинст­ва не ожи­да­ти щас­тя, хоч маю те пе­ре­ко­нан­ня, що як­раз я здібна відчу­ти те, що на­зи­вається щас­тям. Си­лу­юся зріка­ти­ся кра­си жит­тя, яс­них барв, мов та чер­ни­ця. Учу­ся при­ви­ка­ти до то­го, що в моїм житті не за­сяє сон­це цілим ба­гатст­вом сво­го світла. Від смерті ба­буні бу­ла я по­ли­ше­на собі са­ма й ос­та­ну­ся нею і дальше. Впрочім, се не бо­лить ме­не; бо чи то со­ром­но сто­яти на влас­них си­лах? А що­до слів, що не ос­та­ну­ся «ста­рою пан­ною», то я хотіла ни­ми те ска­за­ти, що хоч і ос­та­ну­ся не­заміжньою, не ос­та­ну­ся, про­те, смішною осо­бою, т. є. не при­лу­чу­ся до тих, що лю­бу­ються в ди­вог­ляд­них стро­ях і ко­ти­ках або псах.


- Але ж бо ви не мо­же­те зна­ти, чи ви ос­та­не­тесь дійсно не­заміжньою, На­тал­ко, - за­ки­ну­ла во­на якось не­тер­пе­ли­во.


- Цього я дійсно не мо­жу пев­но зна­ти і мені це навіть бай­ду­же, пані Мар­ко, - до­да­ла я з яко­юсь наг­лою, май­же пал­кою гор­до­витістю, - я ду­же гор­да в тій справі. Я мог­ла би вмер­ти з жа­лю, ко­ли б ме­не той, кот­ро­го би я лю­би­ла, по­ки­нув, але ніко­ли, ніко­ли в світі не здер­жу­ва­ла би йо­го при собі, ко­ли б хотів ме­не по­ки­ну­ти. Луч­че вми­ра­ти, ніж ко­ри­ти­ся, ніж про­си­ти ми­лос­тині!…


Ах, ті ми­лос­тині! - Во­на пог­ля­ну­ла на ме­не з пе­ре­ля­ком, а я го­во­ри­ла з га­ря­чи­ми очи­ма далі. - Так, ті не­на­висні ми­лості. Во­ни зат­роїли мені ду­шу, і я не­на­вид­жу їх! Їх і все, що при­га­дує хоч зда­ле­ка ту по­гань!


Вона всміхну­ла­ся, як мені виділо­ся, з при­му­сом і обізва­ла­ся лагідно:


- Я год­жу­ся з ва­ми, На­та­лоч­ко; це дійсно по­гань. Але оскільки я вас знаю, то мені здається, що вам не гро­зить подібна не­без­печність. Ви на­ле­жи­те до тих, що їх не по­ки­дається. Я навіть пе­ре­ко­на­на, що ви вий­де­те заміж і навіть так, як зас­лу­гуєте.


Я не відповіла нічо­го і лиш здвиг­ну­ла пле­чи­ма, а тим ча­сом по моїх ус­тах про­летів гіркий, лед­ве замітний усміх. Пе­ред моєю ду­шею про­май­нув Мар­ко, а за ним - Оря­дин. Вже як і боліло ме­не по­ве­ден­ня Мар­ка, але все ж не так, як Оря­ди­на. Над ним ду­ма­ла, зас­та­нов­ля­ла­ся я так час­то послідніми ча­са­ми (ма­буть то­му, що ба­чи­ла йо­го частіше), що Мар­ко май­же ще­зав з моєї пам'яті, а в сій хвилі про­ки­нув­ся у ме­не суп­ро­ти Оря­ди­на який­сь аж ша­ле­ний жаль.


- Так,

1 ... 63 64 65 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"