Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Мої губи ледве ворушились, і я не знаю, чи моя співрозмовниця щось почула. Може, подумала, що я стогну.

— Що зараз робите? — поцікавилася вона.

— Нічого, — відповів я. Після того відхилив убік слухавку й одкашлявся. — Нічого не роблю. Просто спав.

— Виходить, я вас розбудила?

— Атож, розбудила, але це не має значення. Сон післяобідній.

— Послухайте, Заводний Птаху! Ви не могли б зайти зараз до мене? — ніби на мить завагавшись, сказала вона.

Я заплющив очі. У пітьмі сплили світляні плями різного кольору та форми.

— Чого ж ні?

— Я приймаю в саду сонячні ванни, тож заходьте із задвір'я.

— Зрозуміло.

— Гніваєтесь на мене?

— Не знаю, — відповів я. — В усякому разі, прийду, тільки спочатку прийму душ й переодягнуся. Хочу з тобою поговорити.

Передусім я постояв під холодною водою, щоб прийти до тями, а потім під гарячою. Наприкінці облився знову холодною. Завдяки цьому зовсім пробудився, але обважнілості тіла все ще не позбувся. Іноді тремтіли ноги, й під душем довелося кілька разів хапатися за вішалку для рушника або присідати на край ванни. Видно, добряче втомився — набагато більше, ніж самому здавалося. Намилюючи шампунем голову, на якій ще залишилася ґуля, я думав про того парубка, що збив мене з ніг у Сіндзюку. Я ніяк не розумів, чому так сталося? Власне, що спонукало його на такий вчинок? Цей випадок стався тільки вчора, а видавалося, ніби відтоді минув тиждень-два.

Вийшовши з ванни й витершись рушником, я почистив зуби й поглянув на себе в дзеркало. На правій щоці — темно-синя пляма, нітрохи не темніша, не блідіша. На очному яблуці — тонка червона смужка, під очима — синяки. Обидві щоки позападали, волосся відросло. Геть-чисто свіжий труп, викопаний з могили й щойно ожилий.

Я переодягнувся в нову майку й шорти, надів кепку, сонячні окуляри й вийшов на доріжку. Денна спека ще не вгамувалася. Усе живе на землі — без винятку, — задихаючись, прагло дощу, але на небі ніде не було видно жодної хмарки. Вітер ущух, а над доріжкою висіло застояне гаряче повітря. Як завжди, на доріжці — ні душі. У такий спекотний день не хотілось ні перед ким з'являтися з такою страшною фізіономією.

У саду порожнього дому кам'яний птах все так само, піднявши догори дзьоба, вдивлявся в небо. За останній час він, здається, помітно потемнів й облупився. Його погляд чомусь напружився — так, наче наткнувся на якесь особливо похмуре видовище. Якби птах міг, то відвернувся б від нього, але зробити це не мав сили. Його очі, прикипівши до чогось у небі, мусили туди дивитися. Високий бур'ян навколо кам'яної статуї птаха стояв, немов хор у давньогрецькій трагедії, що, затамувавши подих, очікує одкровень оракула. Телевізійна антена на даху незворушно стирчала своїми сріблястими щупальцями в задушливому повітрі. Під палючим літнім сонцем усе на землі сохло й знемагало.

Окинувши поглядом порожній дім, я зайшов у двір Мей Касахари. Вона розмістилася на пекучому осонні, уникаючи прохолодної тіні, яку кидав на землю дуб. Лежала горілиць у шезлонгу в неймовірно вузькому бікіні шоколадного кольору — смужечці тканини із шнурочками. "Невже людина може плавати в чомусь такому?" — засумнівався я. На Мей були ті ж самі окуляри, що й під час першої зустрічі, обличчя вкрилося великими краплями поту. Під шезлонгом лежав великий білий рушник, крем для засмаги й кілька журналів. Валялися також порожні банки з-під "спрайту", одна з яких правила за попільничку. На траві я помітив пластиковий шланг, недбало кинутий після попереднього користування.

Коли я підійшов, Мей підвелась і, простягнувши руку, вимкнула радіо. Порівняно з попереднім разом вона мала набагато засмагліший вигляд — так, ніби щоразу наприкінці тижня їздила на море. Усе її тіло — від мочок вух до кінчиків пальців на ногах — щільно засмагло. Напевне, вона щодня тільки те й робила, що пеклася на сонці. Можливо, й тоді, коли я сидів на дні колодязя. Я озирнувся навколо. У саду майже нічого не змінилося: той самий, дбайливо підстрижений просторий моріжок і ставок, усе ще без води, від самого вигляду якого пересихало в горлі.

Присівши на сусідньому з Мей шезлонгу, я вийняв з кишені лимонні карамельки. Від спеки вони розм'якли й прилипли до паперової обгортки.

Якийсь час Мей мовчки придивлялася до мене, а потім сказала:

— Заводний Птаху, що це за пляма на вашому обличчі? Родимка?

— Мабуть. Та, правду кажучи, сам не знаю, що це таке. І не помітив, як вона з'явилася.

Мей підвелася вище й пильно дивилася на моє обличчя. Стерла пальцем краплю поту біля носа й підсунула догори окуляри. Тепер її очей за темними лінзами майже не було видно.

— І не здогадуєтеся, де і як вона з'явилася?

— Зовсім.

— Зовсім?

— Побачив у дзеркалі після того, як вибрався з колодязя. Правду кажу.

— Болить?

— Не болить і не свербить. Лише трошки тепла.

— До лікаря зверталися?

Я похитав головою.

— Подумав, що не варто.

— Можливо, — сказала Мей. — Мені також лікарі не до вподоби.

Я зняв кепку, сонячні окуляри й витер хусточкою піт з чола. Моя сіра майка під пахвами потемніла від поту.

— Чудовий у тебе купальник, — сказав я.

— Дякую.

— Ніби виготовлено з відходів виробництва. Ефективно використано обмежені ресурси.

— Коли вдома нікого немає, я бюстгальтер завжди знімаю.

— Ну-ну!..

— Бо нема особливо чого прикривати, — сказала вона, ніби виправдовуючись.

Груди під бюстгальтером і справді були ще маленькі, без опуклостей.

— І ти в цьому коли-небудь плавала?

— Ніколи. Я взагалі не вмію плавати. А ви, Заводний Птаху?

— Умію.

— Скільки пропливаєте?

Я перевернув язиком карамель у роті.

— Скільки заманеться.

— Навіть десять кілометрів?

— А чому б ні? — відповів я й уявив собі, як плаваю на Криті в морі. "Чистісінький білий пісок і море, густого, як виноградне вино, кольору", — було написано в путівнику. Я не здогадувався, що таке море, густого, як виноградне вино, кольору. Мабуть, непогане. Я знову витер піт з обличчя.

— Дома нема нікого?

— Усі махнули на дачу в Ідзу.[41] Кінець тижня — поїхали купатися. Усі — це батьки й молодший брат.

— А ти не поїхала?

Мей тільки ледь-ледь здвигнула плечима. З-під рушника вийняла пачку "Short Hope", сірники й закурила.

— Який у вас страшний вигляд, Заводний Птаху!

— А чого б йому таким не бути, якщо я кілька днів сидів на дні темного колодязя і майже нічого не їв і не пив?

Мей зняла окуляри й повернулася обличчям до мене. Глибокий шрам біля її ока все ще залишався.

— Заводний Птаху, гніваєтесь на мене?

— Не знаю. Мені треба стільки передумати, що нема часу для гніву на тебе.

— Дружина повернулася?

Я похитав головою.

— Недавно листа прислала. Вона більше не повернеться. Якщо написала, що не повернеться, то так і буде.

— Коли щось вирішила, то вже свого наміру не змінить?

— Ні.

— Як мені вас жаль, Заводний Птаху! — сказала Мей і, підвівшись, легенько торкнулася рукою мого коліна. — Як мені вас жаль! Може, ви мені не повірите, але я збиралася наприкінці витягти вас із колодязя. Я просто хотіла вас трохи налякати, помучити. Настрашити, щоб ви закричали. Хотіла перевірити, наскільки ви здатні володіти собою й не панікувати.

Я не знав, що відповісти, а тому мовчки кивнув.

— А ви повірили в те, що я сказала? Що збираюся вас там заморити?

Я довго скручував у кульку обгортку лимонної карамельки.

— Не знаю. Мені здалося, що ти правду кажеш, і водночас — що лякаєш. Я не міг збагнути змісту твоїх слів, бо коли сидиш у колодязі й розмовляєш з кимось наверху, голос звучить дуже незвично. Зрештою, не важливо, що ти мала на увазі. Розумієш? Реальність складається, так би мовити, з кількох шарів. Так що в тій реальності ти, можливо, й справді збиралася мене вбити, а в цій — може, й ні. Гадаю, усе залежить від того, в котрій реальності перебуваєш ти, а в котрій — я.

Я запхав скручену в клубок обгортку карамельки в порожню банку з-під "спрайту".

— Заводний Птаху, я хочу вас попросити, — сказала Мей, вказуючи рукою на поливальний шланг, кинутий на траву. — Облийте мене водою. Бо від спеки голова наче дуріє, якщо час від часу не сполоснуся.

Я встав із шезлонга й підняв з трави синій пластиковий шланг, м'який і ще теплий від сонця. Повернув кран у затінку кущів і пустив воду. Спочатку із шланга пішла нагріта вода, майже окріп, а потім вона потроху остигала, аж поки не стала зовсім холодною. Тоді я спрямував її на Мей, що розляглася на траві.

Міцно зажмурившись, вона підставила тіло під струмінь.

— О, як приємно від холоду! А що, якби ви облилися?

— Але ж я не маю плавок! — відповів я. Однак побачивши, що Мей від такого душу отримує справжню насолоду, і відчуваючи, що несила терпіти спеку, я скинув майку, промоклу потом, нагнувся і, підставивши голову під шланг, ненароком ковтнув води. Вона виявилася холодною і смачною.

— Послухай, це підземна вода?

— Так, звичайно. Її добувають з-під землі помпою. Холодна і смачна, правда? Придатна для пиття. Недавно приходив службовець з відділу охорони здоров'я і перевіряв її якість. Підтвердив, що вода нормальна. Кажуть, що тепер у Токіо така чиста вода — рідкість. Той службовець навіть дивувався. Але ми її не п'ємо. Чогось боїмося. Тут стільки будинків, тож ніхто не знає, що до неї домішується.

— Та якщо подумати, це якась дивина. У Міявакі, навпроти, колодязь зовсім висох, а у вас повно свіжої води. Досить доріжку перейти, і така велика різниця. Чому?

— Справді, чому? — сказала Мей, задумавшись. — Можливо, ґрунтові води чомусь потекли по-іншому. Тому їхній колодязь висох, а наш — ні. Хоч, правда, точно пояснити я не можу.

— У вас дома нічого поганого не ставалося? — запитав я.

Мей, нахмурившись, похитала головою.

— Упродовж останніх десяти років у нас погана одна річ — страшна нудьга.

Витершись рушником після такого добрячого душу, Мей запропонувала випити пива. Я погодився. Вона принесла з дому дві банки холодного "Хайнекена". Вона випила одну, я — іншу.

— Заводний Птаху, що ж тепер збираєтесь робити?

— Ще остаточно не вирішив, — сказав я. — Можливо, поїду звідси. Або навіть з Японії.

— Куди з Японії?

— На Крит.

— На Крит? Через ту… як її там… Криту?

— Частково.

Мей на мить задумалася.

— І з колодязя вас витягла та Крита?

— Крита Кано, — відповів я. — Так, саме вона.

— Заводний Птаху, у вас багато друзів?

— Не дуже.