Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— Ісусе! Ісусе! — понеслися страшні крики над полем різні.

Почувши ті крики, навіть ногайці затремтіли. І тоді почали забивати тих, хто молився. Сікли по горлянках, по шиях, по головах, рубаючи вуста, що шепотіли ім’я Спасителя.

— Мил’с’дар гетьман війська запорізького! — заволав Пшиємський, помітивши, що Хмельницький під’їхав до місця казні і тепер був на відстані з половини пострілу з луку. — Не розливай надаремно крові християнської! Не губи синів Корони без причини! Не навертай на Україну гніву божого на віки віків!

Хмельницький холодно поглянув на нього. Указав булавою. Ординці прискочили до генерала і кинули його на землю ударами костенів. А потім ще почали колоти його списами та вістрями шабель, забивати маслаками[129] на смерть.

Собеський не став чекати. Гарячка травила йому голову; він чув, що ледве тримається на ногах. Він обернувся до Дантеза і витягнув з-за пазухи поплямлений кров’ю сувій паперу.

— Це батовська угода, підписана коронним військом. Візьми її, бо, бачу, щастя в тобі більше, ніж розуму. А якщо переживеш, віддай її козакам. Дай Богунові і скажи… Скажи, що то вже остання козацька зрада була. Діти та онуки помстять за нашу кров… І скажи… Ні, більше нічого вже не кажи…

Собеський вийшов назустріч катам. Затримався на місці, взявся під боки.

— Стояти, сучі сини! — крикнув він. — Я — король Речі Посполитої! Чи знаєте ви, на кого підіймаєте руку!?

Перший з татарів опустив голову.

Собеський з подивом ствердив, що той вдивлявся в… його долоні. Потім ногаєць підняв праву руку на висоту обличчя і лівою охватив її за вказівний палець. Господи Ісусе, що ж це повинно було означати?!

«Він хоче перстень, — промайнуло Собеському крізь думки. — Він хоче мого персня з Яніною. Але ж я надів перстень на палець Тарасові, коли його клали до могили»…

Він підняв руку, показуючи, що жодних клейнодів у нього немає. Жорстокий усміх викривив вуста ординця, і з високо піднесеною шаблею він кинувся на шляхтича.

Собеський не чекав. Він скочив ворогу назустріч, впав, перекрутився, впав під ноги татаринові, підсікаючи того. А коли той упав, скочив йому на спину та вирвав шаблю-ординку з руки.

— А йдіть но сюди, чубарики! Сучі сини! — крикнув він іншим. — А йдіть, посмакуйте королівської крові!

На нього наскочили відразу четверо. Першого поляк прийняв ударом з замаху, розлупав татарську кабак-башку, ухилився перед іншим ударом та пхнув другому татарину вістрям в живіт.

Двоє з тих, що залишилися, відскочили. Кінні татари схопилися за луки. Марек Собеський опустив зброю, поглянув кудись далеко-далеко; його погляд помчав на захід, до кордонів Речі Посполитої.

Стріли свиснули в повітрі, впилися йому в груди. Собеський заточився, похитнувся. Татари стрелили ще раз, і ще раз…

Шляхтич упав на спину, кров потекла з його ран, сплямила жупан, сплила на чорну землю України.

Погляд короля пішов доверху, до безхмарного неба, на якому сонце вже хилилося до заходу, до небосхилу, на якому стояла Богоматір та з височини поглядала на землю.

Тарас взяв Собеського за руку. Допоміг встати, склонився.

— Милостивий пане, — сказав він. — Ми готові до дороги.

— Батько, якийсь козак бажає говорити з тобою!

— Козак? — Богун підняв голову, поглянув на Сірка втомленими очима, які зайшли кров’ю. Він пив з самого ранку, намагаючись вбити в собі жаль та відчай. Жаль, що ляхи зрадили його таким жорстоким та підлим чином; і відчай від того, що все було втрачене з самого початку. Він зробив солідний ковток палянки. З тих пір, як Собеський витяг йому кулю з боку, він знову міг сильно пити. І навіть майже перестав плювати кров’ю. — Чого він хоче?

— Листа приніс.

— Давай його!

Сірко відійшов від полковника. Богун напівлежав, опираючись на кульбаку, розтягнувшись на килимові, вглядаючись в подільський степ, що готувався до вечора.

Козак, якого привели до Богуна, був обдертий мов найбідніший жебрак. Його сукмана звисала лахміттям, в чоботах зяяли діри. Він насунув глибоко на очі хутряну шапку, з-під якої вибивалися довгі, ясні волоси. Обличчя його, нехай брудне та неголене, було ще молодим. Він не носив ні вусів, ні бороди, як брати-запоріжці, тому Богун поглянув на нього здивовано. Незнайомець вів за собою кульгавого бахмата, на спині якого був перевішений дужий, тяжкий пакунок, загорнутий у полотно.

— Ти хто такий?!

Прибулий сягнув за пазуху та видобув звідтіля звернутий в рулон пергамент, скріплений тяжкою військовою печаткою. Після того він подав його кальницькому полковникові. Богун розвернув документ; сам він не був в стані його прочитати, але ж коли поглянув на печатку польської військової канцелярії, коли побачив підписи комісарів військового зв’язку, на хрестики, поставлені козацькими полковниками, завмер, затремтів, стиснув пергамент в руці.

— Що… що це таке?! — спитав він не своїм голосом.

— Це батовська угода, — відповів незнайомий. — Не пам’ятаєте? Ви підписали її в церкві, в Таращі з депутатами коронних військ.

— Не було ніякої угоди… Бо ж…

— Запорізьких депутатів було замордовано. Однак до того, вони дали присягу на угоді, привезеній ляхами.

— Так вона існувала? Як то так?

Вся кров сплила Богунові з обличчя. Те, що ввело його у вбивчий шал, оказалося неправдою. І тоді… Це означало, що…

— Хто ж вбив полковників?! — викрикнув він та схопився на ноги. Схопив незнайомця за свиту на грудях та сильно тряхнув. — Ти хто такий?! В чому тут справа?! Виходить, угода була? А якщо ж так, тоді хто повісив моїх побратимів у церкві? Пшиємський? Калиновський? Хмельницький?

— Козацькі депутати підписали в Таращі батовську угоду. Однак потім, коли посланник ляхів поїхав, всі вони були забиті кимось, хто не мав нічого спільного з коронним лицарством. І так виходить, мил’с’даре полковнику, що Собеський та Пшиємський не зрадили. Такого підлого підступу вони не допустилися. Вбивство було справою когось, хто бажав, щоб між вашими націями ніколи не було згоди.