Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Ненсі підхопилася з-за столу і сказала дівчині з територіальної оборони:

— Ходімо, давайте пройдемося, такий день добрий. У лісі вже, мабуть, дзвоники розквітли, якщо ви любите гуляти.

Вона взяла її під руку і ледь не дриґом витягла з кімнати. Урсула подумала, чи не кинутися їм навздогін.

— «Залицяння й весілля — дуже дотепний пролог до дуже нудної п’єси», — сказала Іззі, ніби ніщо й не переривало їхньої розмови. — Хто це сказав?

— Конгрев, — сказала Сильвія. — Тільки який це має стосунок до всього?

— Просто згадалося.

— Звісно, твій чоловік же драматург? — уточнила Сильвія. — А ми його ніколи й не бачимо.

— У кожного свій шлях.

— Прошу, тільки не вантаж нас своєю примітивною філософією, — сказала Сильвія.

— Для мене шлюб — це свобода. Для тебе — прикрі обмеження.

— Ти взагалі про що? — спитала Сильвія. (Її розгубленість поділяли всі за столом). — Ти дурниці мелеш.

— Але яке життя чекало б на тебе інакше? — безжурно продовжила Іззі (чи наполегливо, залежно від точки зору). — Наскільки я пам’ятаю, тобі було сімнадцять, донька покійного збанкрутілого художника без копійки за душею. Тільки Богові відомо, що з тобою було б, якби Г’ю тебе не порятував.

— Нічого ти не знаєш, ти тоді ще пішки під стіл ходила.

— Не зовсім. А я, звісно...

— Замовкни, я тебе прошу, — втомлено сказав Г’ю.

Напругу розрядила Бріджит (саме в цьому полягала її роль у Лисячому закуті після відходу місіс Ґловер) — вона занесла до їдальні смажену качку.

— Качка a la surprise, — сказав Джиммі, бо, природно, усі чекали курку.

*

Ненсі і дівчина з допоміжного корпусу («Пенні», — нагадала всім Ненсі) повернулися саме вчасно, щоб їм також вручили підігріті тарілки.

— Тобі пощастило, що качки трохи заціліло, — сказав Тедді, передаючи Ненсі тарілку. — Бідолашну птаху обібрали до кісток.

— Скільки з тої качки наїдку? — озвалася Іззі, закурюючи. — Її ледве вистачає на двох, про що ти взагалі думала?

— Про те, що йде війна, — огризнулася Сильвія.

— Якби я знала, що ти збираєшся подавати качку, — не змовкала Іззі, — то я знайшла б щось поживніше. Один мій знайомий що завгодно може добути.

— І не сумніваюся, — сказала Сильвія.

Джиммі запропонував Урсулі кісточку, на якій загадують бажання, і вони обоє гучно і з притиском побажали Г’ю доброго дня народження.

Із появою торта — винахідливого, але спеченого, природно, в основному на яйцях — було оголошено перемир’я. Торт занесла Бріджит. Вона не вміла створити святкову атмосферу, тож просто безцеремонно гепнула його перед Г’ю. Він змусив її сісти за стіл.

— Я б не радила, — тихо прошепотіла шоферка, але Урсула почула.

— Ти теж член родини, Бріджит, — сказав Г’ю.

Урсула раптом подумала, що ніхто в цій родині не гарує так зі світанку до ночі, як Бріджит. Після раптової, але не неочікуваної смерті Джорджа місіс Ґловер вийшла на пенсію й переїхала до своєї сестри.

Коли Г’ю саме набрав у легені повітря — доволі театрально, адже задути треба було лише одну символічну свічечку — з холу долинув якийсь гамір. Один із евакуйованих пішов на розвідку й забіг до кімнати з новинами:

— Там якась тьотя з виводком малих засранців!

*

— Як минув день? — спитав Крайтон, коли вона нарешті доїхала додому.

— Пеммі вернулася — думаю, на постійно, — сказала вона, вибравши, на чому наголосить. — Вона, здається, геть зморилася. Приїхала потягом, і це з трьома малими і немовлям на руках, уявляєш? Півдня добиралася.

— Жахіття, — співчутливо сказав Крайтон.

(— Пеммі! — вигукнув Г’ю. Він виглядав украй задоволеним.

— З днем народження, тату. На жаль, я без подарунків.

— Цього більш ніж досить, — засяяв Г’ю).

— І з валізами, і з собакою. Вона — кремінь. А моя подорож додому теж жахіття, тільки геть іншого штибу. Моріс, Едвіна, їхні нудні діти, та ще й шофер. Шофер, як виявилося — гарненька дівчина з корпусу територіальної оборони.

— Господи, як йому це вдається? Я вже кілька місяців не можу вибити собі помічницю.

Вона розсміялася й почекала на кухні, доки він робив їм какао. Вони пили у ліжку, вона переповідала пригоди дня, трошки прикрашаючи події (почувалася зобов’язаною його розважати). І чим вони відрізнялися від заміжніх пар? Може, тільки війною. А може, і ні.

— Може, мені теж треба туди записатися, — сказала вона, і їй згадалася дівчина з допоміжного корпусу. — Треба, як то кажуть, робити свій внесок. Закатати рукави. Щодня читаю про героїчні подвиги, а в самої руки чистісінькі.

— Ти й так робиш свій внесок.

— Чим, флот підтримую?

Він розсміявся, перекотився в ліжку й обійняв її. Він поцілував її у шию; лежачи в його обіймах, вона раптом подумала, що, можливо, щаслива. Чи бодай, — уточнила вона, — настільки щаслива, наскільки це взагалі можливо в цьому житті. Під час нестерпної поїздки назад до Лондона вона раптом збагнула, що «вдома» — це не на Еджертон-ґарденз і навіть не в Лисячому закуті. «Вдома» — це ідея, і, як Аркадія, вона згубилася в імлі минулого. Вона вже відклала цей день на поличку в пам’яті, підписану «Шістдесятий день народження Г’ю», як чергову оказію в нескінченній процесії родинних збіговиськ. Пізніше, коли Урсула зрозуміла, що то востаннє всі зібралися разом, вона пожалкувала, що не запам’ятала все ретельніше.

*

Уранці вона прокинулася від того, що Крайтон приніс їй тацю з чаєм і грінками. За такі домашні жести вона мала дякувати флоту, а не Ворґрейву.

— Спасибі, — сказала вона, намагаючись сісти, досі втомлена після вчорашнього.

— Боюся, в мене погані новини, — сказав він, відкриваючи завіси.

Вона одразу подумала про Тедді та Джиммі, хоча й розуміла, що бодай цього ранку вони в безпеці — лежать у своїх ліжках у Лисячому закуті, у своїй давній дитячій, що належала колись Морісові.

— Які погані новини?

— Норвегія впала.

— Бідолашна Норвегія, — сказала вона і сьорбнула гарячий чай.

Листопад 1940 року

Коли Памела прислала дитячий