Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

   Я не знаю, на що саме я очікувала та кого сподівалася побачити. Мабуть, просто нерви. Але коли я побачила як сходами, повільно й велично, мов королівський лайнер, спускається моя “люба” свекруха Таміла Віссаріонівна, нерви мене бити не перестали.

   А я, наївна, сподівалася, що хоча б сьогодні вночі її не побачу. То зрозуміло, що мені від неї нікуди не дітися, але навіщо ж так відразу. 

    — Доброго вечора, Ірино! З поверненням!

    — Доброго вечора, Таміло Віссаріонівно! Як ви?

    — Твоїми молитвами, дякую! А як ти почуваєшся? Як добралися?

    — Почуваюся більш-менш добре. Добралися нормально.

    Мені завжди було важко з нею розмовляти. Я завжди прямо шкірою відчуваю її зверхнє ставлення. 

     — Після того, що сталося з Андрієм я подумала, що мені буде краще переїхати сюди, в маєток Андрія. Гадаю, краще триматися разом у ці буремні для нашої родини часи. Сподіваюся, ти не проти? 

    — Звісно, ні.

   Цікаво, що б вона зробила, якби я сказала, що проти? Але на таке у мене сміливості не вистачить.

    Вона уважно оглядає мене, наче рентгеном просвітлює. Врешті, закінчує сканування й запитує:

    — Ти може щось хочеш? Там повечеряти чи ще щось? Я розпоряджуся.

  — Ні, дякую. Дуже втомилась. Хочу лягти. Та й не варто вам турбуватися. Якщо мені щось буде  потрібно, я сама скажу Олі.

   — Оля у відпустці. Доки я тут, замість неї буде моя економка. Її звати Наніко. Завтра вас познайомлю. Й, будь ласка, не називай її Нані, вона це дуже не любить.

    — Добре, — вбитим голосом говорю я. (Почалося! Матір-господиня приїхала!)

    — Що ж. На добраніч! Про справи поговоримо завтра, — й не очікуючи на відповідь Таміла (так я її називаю про себе) йде в кімнату, в якій я хотіла зупинитися цієї ночі. Я важко зітхнула й пішла у нашу з Андрієм спальню.

~~~~~~ 

     Моє життя після того, як свекруха почала жити зі мною пліч-о-пліч стало нестерпним. Я намагалася тримати який не який баланс, уникала частого спілкування, пила заспокійливі й намагалася увійти у звичний спосіб життя. Таміла взяла на себе всі турботи по веденню родинного бізнесу; вона ж займалася слідчими діями: офіційними та неофіційними. 

    Господарку вела її ненаглядна Нані. (Звичайно, у вічі я її так не називала.) Наніко була дуже подібна до своєї господині. Характер, як то кажуть, нордичний, жодної зайвої усмішки й залізна дисципліна. (Душевне тепло, щира турбота? Ні, не чула.) Як же мені не вистачало моєї доброї дбайливої Олі! Й покійного Юрчика. Замість нього Таміла приставила до мене водієм Сергія — колишнього офіцера спецслужб, відданого їй до останнього подиху. Кажуть, вона врятувала його від великих неприємностей (подробиць не знаю).  

   Як не дивно, Артема вона не чіпала. Він так і залишився моїм персональним тілоохоронцем. Але нам від того було не легше. Я була під постійним прискіпливим наглядом Таміли та її людей, під щільним ковпаком, тож ні про які романтичні ніжності ми не могли навіть мріяти. 

   Попри все ми крадькома виривали у долі хвилинки щастя. Декілька разів, коли ставало геть нестерпно, я звала його до себе в кімнату. Наче у справах. Проте… Декілька поцілунків поспіхом, на більше ніхто з нас не зважувався. Таміла чатувала, що шуліка на курчат. Й без того почала цікавитись, чому охоронець так зачастив до мене в кімнату. Довелося відмовитись навіть від цих миттєвих зустрічей наодинці.

   Дійшло до того, що якось спробували зайнятися коханням у тісній кабінці чоловічого туалету академії мистецтв, коли я заїхала до дипломної керівнички. Вийшло не дуже вдало. В найвідповідальніший момент зайшов декан та довго й нудно сидів у сусідній кабінці, крехтячи щось собі під ніс.  

  Одним словом було нестерпно. Нестерпно бачити свою кохану сексуальну фантазію у плоті та крові кожного дня, чути його голос, вдихати аромат, але не мати змоги навіть доторкнутися. Ми ні на мить не забували, що ми під невсипним наглядом; що водій Сергій, економка Наніко, два нових охоронці на пульті — всі вони люди Таміли. 

    Кожного божого дня я ламала голову над тим, як мені жити далі. То поривалася кинути все та повернутися до мами; то вирішувала набратися терпіння й чекати кінця офіційного розслідування, а потім приймати рішення. Тож поки я просто жила. Хай все йде, як іде. 

     Як не дивно, Таміла нічого не говорила про своє бачення мого майбутнього. На неї це не схоже. Мабуть, ще не прийняла остаточного рішення, що робити з вдовою свого сина. Єдине, що повідомила, що я можу розраховувати на певну суму щомісяця на мої особисті витрати, "помади-трусики", як вона висловилася.

    Так йшли дні за днями. Й промайнуло трохи більше двох тижнів. 

      Сьогодні мені було потрібно знову їхати в академію. Робота над дипломом наближалась до закінчення. Зовсім скоро захист. Коли ми поверталися додому, Артем раптом сказав: 

   — Ірино Олексіївно, якщо ви не проти, я хотів би заїхати до себе на квартиру. Орендую тут недалеко. Мені потрібно забрати деякі речі.

    — Звичайно.

    Я не знаю, чи дійсно йому треба щось там взяти, чи ні, але точно знаю, що не можу втратити цей шанс.