Читати книгу - "Зелений дім"

остаточно прокинеться, і Фусія: це триватиме ще якийсь час, не варто втрачати цього чоловіка, хоч він і наркоман, але потрібен мені, — а Лаліта: навіщо йому ці відвари? — і Фусія: щоб не відчувати себе самотнім. Слимаки й жуки повзали по руках і шиї Пантачі, а він: навіщо я став лісорубом, хазяїне, в сельві собаче життя, краще вода й арапайми. Облиш, Пантачо, казав він, я знаю, що таке малярія, іди краще зі мною, я тобі заплачу більше, ось тобі цигарки, вип’ємо по скляночці, ти моя людина, проведи мене туди, де є кедри і рожеве дерево, збери мені тих, хто на цьому розуміється, — а я: гаразд, піду, скільки даси мені завдатку? Я хотів теж мати дім, дружину і дітей, хазяїне, жити в Ікітосі, як нормальний християнин. І раптом Фусія: Пантачо, що сталося в Агуйатіа? Розкажи мені, адже я твій друг. А Пантача, розплющивши очі, червоні, як мавп’ячий зад: та річка повнилася кров’ю, хазяїне, — і Фусія: чиєю кров’ю, старий? — а він: теплою, густою, мов живиця, яка тече з надрізу, і струмки, і озера, як одна велика рана, хазяїне, повірте мені, — а Фусія: звичайно, я тобі вірю, старий, але звідки стільки теплої крові? І Лаліта: облиш його, Фусіє, не розпитуй більше, він страждає, — а Фусія: заткнися, хвойдо, ну, далі, Пантачо, чия ж то була кров? — і Пантача крізь зуби: того ошуканця Боковича, того югослава, який ошукав нас і був гірший від диявола, хазяїне, — а Фусія: навіщо ти його вбив, як це сталося? — і Пантача: він не хотів платити, казав, тут мало кедра, ходімо далі, і витягав вінчестера, і ще побив одного носія, який вкрав у нього пляшку вина. А Фусія: ти застрелив його? І він: рубанув своїм мачете, хазяїне, аж рука здерев’яніла від удару, — Пантача почав хвицяти ногами і плакати, а Лаліта: дивись, у якому він стані, Фусіє, він збожеволів, — і Фусія: тепер я знаю його таємницю, знаю, чому він був у бігах, коли його зустрів Акіліно.

Вони знову сіли біля мати, почекали ще трохи, Пантача заспокоївся і врешті опритомнів. Хитаючись, він підвівся, почав чухатись, — хазяїне, не гнівайтесь, — а Фусія: ті відвари доведуть тебе до божевілля, й одного дня я дам тобі коліном під зад, — і Пантача: я не маю нікого, життя таке сумне, ось у вас є жінка, і в уамбісів є, навіть у звірів є самички, а я самотній, не гнівайтесь, хазяїне, і ви також, хазяйко.

Вони почекали ще два дні, Акіліно не приплив, отож уамбіси подалися шукати його аж на Сантьяго й повернулися без жодних новин. Тоді вони почали шукати місце для ставка, а Пантача: по інший бік причалу, хазяїне, там урвище стрімкіше, і вода з лупун стікатиме в ставок. Уамбіси закивали головами: правильно, — а Фусія: добре, викопаємо там. Чоловіки зрубали дерева, жінки вирвали траву, і коли утворилася галявинка, уамбіси вистругали і загострили палі, вбили їх по колу. Зверху земля була чорна, глибше — червона. Чоловіки копали котлован, а жінки нагортали землю в ітапаки й скидали до озера. Потім пішов дощ, ставок виповнився за кілька днів, треба було лише пустити туди черепах. Вирушили на світанку, річка розлилася, і їм назустріч пливли ліани та корчі, дряпали їх; на Сантьяго Лаліта затремтіла — в неї почалася лихоманка. Пливли два дні, а Фусія: довго ще? — і уамбіси вказували пальцями поперед себе. Врешті з’явилася піщана мілина, і Фусія: вони кажуть, що це вже тут. Пристали, сховались між деревами, а Фусія: не ворушись, не дихай, бо якщо черепахи почують тебе, то не вийдуть, — і Лаліта: мені млосно, здається, я вагітна, Фусіє, — а він: чорт забирай, заткнись. Уамбіси завмерли, ніби перетворилися на рослини між деревами, очі в них блищали. Нарешті стемніло, зацвіркотали цикади, закумкали жаби, і величезна ропуха-уало вилізла Лаліті на ногу, — так би й цю тварюку прибила, — з липучим поглядом, з білястим черевцем, — а він: не рухайся, вже зійшов місяць, — а вона: не можу стояти, як укопана, Фусіє, мені хочеться плакати і кричати. Ніч була ясною, холодною, віяв легкий вітерець, і Фусія: обманули нас, не вилізуть, жодної не видно, — а Пантача: тихо, хазяїне, вже вилазять, хіба не бачите? Великі, темні, опуклі, вони виринали з води, яка набігала на мілину легкими хвилями, й осідали на піску, потім поволі рухалися вперед, а їхні панцирі зблискували золотими блискітками. Дві, чотири, шість. Черепахи підповзали все ближче й ближче, витягуючи зморшкуваті шиї й незграбно рухаючи головами, — вони бачать нас, чують? — декотрі вже почали рити ямки для гнізд, інші ще тільки вилазили з води. І тоді тихо вистрибнули з-поміж дерев швидкі мідні постаті, а Фусія: біжимо, Лаліто, — а коли добігли до мілини, озвався Пантача: обережно, хазяїне, вони кусаються, ледве мені палець не відхопили, особливо самиці. Уамбіси багатьох уже перевернули на спини і задоволено перегаркувалися між собою. Лежачи на спинах, втягнувши голови, черепахи безпомічно ворушили лапами, і Фусія: порахуй їх, — а Лаліта: вісім штук. Чоловіки прокручували у панцирях дірочки, нанизували черепах на ліану, і Пантача: давайте з’їмо одну, хазяїне, бо дуже я зголоднів од того чекання. Там вони й ночували, наступного дня попливли знову і вночі висадилися на другу мілину, — ще п’ять черепах, нове намисто, — і, переночувавши, попливли далі, — а Фусія: добре принаймні, що сезон відкладання яєць, — і Пантача: здається, в цю пору заборонено ловити черепах, хазяїне, — а Фусія: я все життя роблю те, що заборонено. Зворотний шлях був довгий, човни пливли рядком, повільно, тягнучи за собою черепах, які опиралися, гальмували рух, і Фусія: що ви робите, сучі діти, не бийте їх палицями, бо ще повбиваєте, — а Лаліта: чуєш, що я тобі кажу? Мене нудить, Фусіє, зверни на мене увагу, я вагітна, — а він: завжди з тобою якісь неприємності. В протоці черепахи чіплялися за корчі на дні, отож доводилось щохвилини затримуватися. Уамбіси стрибали у воду, черепахи кусали їх, і вони, виючи від болю, видиралися назад на човни. Коли випливли на озеро, побачили човна і дона Акіліно, який стояв на причалі, махаючи їм хустинкою. Він привіз консерви, горнятка, мачете, анісову горілку, і Фусія: любий дідусю, я вже думав, що ти втонув, — а він: я зустрів човен, повний солдатів, і трохи провів їх, щоб не викликати підозри. І Фусія: яких солдатів, — а Акіліно: в Уракусі була колотнеча, агваруни побили якогось капрала і ніби вбили лоцмана, губернатор Санта-Марія де Ньєви теж плив з ними; якщо агваруни не