Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Розбишаки без стилю, вигнанці з країв батьків і країв дітей, які не мають нічого рідного, відлиті й відштамповані з осаду історії під один стандарт. Чортові лакеї, підлабузники диявола, бісові добровольці без пенсії, безробітні ландскнехти чорта.

Це ви стримайтеся, учені панове історики, додайте честі своїй дисципліні, поки суд міфу – громовим словом – виголосить власний вирок. І не позбавлене сенсу, коли ми, повістуни, сидячи по закутках, переповідаємо історію опришків. Мимоволі протиставляємо розбійників, покараних законом, прихованим злочинцям або таким, що трублять у фанфари тріумфу.

І такою є теперішня правда про опришків.

* * *

Ще перед тим, як з’явився Довбуш, фортеця Станіславів мала «сиквестр» (карний суд) і «смоляків» – міліцію проти опришків. Заслуговує на увагу те, що вже досить скоро вони пересвідчилися, що навіть дуже суворі тортури, які застосовували до опришків, не дають жодного результату. Це видно зі знаменитих «Чорних книг». Тоді почали вдаватися до іншого засобу – зради і розбрату. Полювали з опришками на опришків, з гуцулами на гуцулів, а колишніх опришків винагороджували за те, що ті видавали і ловили товаришів.

Нерідко правосуддя було переконане у своїй релігійній місії, наголошуючи на власному божому походженні. Так само, як і право старовіку. Але якщо від виконання карного права ще й досі відгонить чадом пекла, то запровадження цього права окупантами, чужинцями було і є пекельною, чортячою штукою. Ще й нині бачимо, як смакує класова справедливість і справедливість чужої держави, що залізла з якого-небудь боку в суддівське крісло. А для Верховини застереження і погрози права, запровадженого «панами», не були власним голосом. То були панські суди і накази, зіткнення з ними було однією з найбільших зовнішніх небезпек, більш незвичайних і несамовитих, ніж зустріч із ведмедем, порівнюваних хіба що з татарськими нападами. Отож бачимо, чого кінець кінцем досягло запровадження «панських» судів упродовж XIX століття.

І таке буде діятися всюди, де справедливість запроваджують і підтримують механічно, де в її погрозах і застереженнях не чути ні Божого голосу, ні навіть людського.

Попри все це Довбуш вирушав у світ з якоюсь надією. І дивна річ: не тільки всі струмочки гірської оповісті натхненно шумлять цим голосом надії, а й навіть беззубі пожовклі судові акти ніби на мить забувають про розслідування злочину, зацікавлено вислуховують, нотують ті важко зрозумілі пориви та рішення, які свідчать, що Довбуша оточувала таємничість надії. Кожному, хто мав час над цим задуматися, ніби крутиться на язику: можливо, Довбуш був покликаний до чогось іншого.

А коли слухаєш оповіді, думи та казки, то здається, що Довбуш наче метався уві сні. Одне грало йому в душі, а зовсім інше приносили реальні діяння.

Народна вість вдивляється у ледь помітні сліди, йде вслід за сном, женеться за нездійсненим бажанням, летить у хмари за надією. І тому, доки буде на світі хоч один гуцул, він буде розповідати про Довбуша! Великодушність, прагнення свободи і незалежності, буйна звитяга, гучна танцювальність його душі знайдуть свій вираз в оповіданнях про Довбуша, старих, точно повторюваних, змінених і вічно створюваних.

Небагато славетних вождів, небагато улюбленців пісень та переказів має так багато таких дивовижних і величних пам’ятників, як Довбуш. І мало хто залишив після себе стільки пам’яток. Хоча, може, надто бідним був його народ, надто примітивним, суспільно неорганізованим і надто далеким від технічних засобів. Може, він був надто швидко (до того ж на ранній фазі розвитку) спутаний, щоб могти ставити Довбушеві те, що ми називаємо пам’ятниками. І тому пісня й оповідь, наче беззахисне дитя, яке ще не зовсім прокинулося, запросили на допомогу могутніх майстрів: сили природи, гори, сили води, сонця й повітря. Як потужних каменярів, мудрих і винахідливих техніків, вигадливих і витончених майстрів-різьбярів. Щоб засвідчити правду про Довбуша.

І що більш сирітська й обдерта ця дитинка, що дужче топче її осоружна скупердяйка доля, що більше вона його навантажує, ніби скнара, що нав’ючує недоросле породисте лоша, то гучніше грають гори зі ще більшим розмахом, тим старанніше працюють майстри. Щоби засвідчити правду старовіку!

Геродот каже, що аж до Дністра сягали сліди Геркулеса на скелях. Може, так далеко доходив цей античний міф. І нині над Прутом, над Стриєм, над Черемошем чи й над Дністром – усюди, де води вимили якийсь слід на камені та скелі, люди показують сліди Довбуша. Вість про нього сягає вздовж усіх Карпат аж на загірський бік, далеко за межі гуцульського племені, і на схід, на волоські землі.

У гуцульському краї немає, мабуть, села, нема гори, нема скали, джерела та лісу, де б не було пам’яток про Довбуша, пам’ятника на честь Довбуша. Ці пам’ятники – чи величезні, чи якісь маленькі – то дивовижні скульптури, майстерно відшліфовані водою, вітром та сонцем, «виписані» на честь Довбуша.

Чи печери Довбуша над Прутом у Ямні, чи скеля з хрестом і камінь, де він іноді сидів. Чи кам’яниста стрімка Довбушанка у Ґорґанах із коморами та замком Довбуша. Чи Довбушів кам’яний театр на Шпицях у Чорногорі, чи кам’яне крісло Довбуша на Кедруватій під Менчулом, чи сховки на Говерлі, чи церкви Довбуша у Синицях, чи галереї й купальні Довбуша під Білою Кобилою, чи стрімка кам’яна піраміда над Черемошем у Розтоках…

Сліди Довбуша є всюди. Усі великі пам’ятники створили гори – на честь Довбуша. Так вони втілили пісню, доповнили оповіді.

Показують нам правду про опришків – правду старовіку.

Про бідацького сина Довбуша молоденького ця дума

На Підгір’ї за Коломиєю розіслалося – почасти у долині, почасти на пагорбах – велике село Печеніжин, місце, де народився Довбуш. З одного боку тягнуться вниз, до Пруту, великі діброви, а з другого, до гір – безкраї букові ліси. А серед них розкидані на сонячних пагорбах хати —поміж квітучих лук, поміж маленьких дубових лісочків, поміж гаїв ліщини та плодових садів. І багато пасік, що живляться нектаром з лісів та лук.

Далекі кряжі й ближні узгір’я тягнуться не впорядковано і паралельно, а перетинаються, перехрещуються і розгалужуються. Тут чимало маленьких затишних видолинків, кожен відгороджений лагідним буковим лісом – ніби окремий світ. Безліч потічків, захованих у ярах, шепочуть невинно й довірливо. Мабуть, ніде Божий світ не видається таким добрим, приязним і безпечним. Починаєш вірити, що всі думки, усі наміри, слова і вчинки, які тут народжуються, будуть люб’язними, доброзичливими, сповненими сердечної щирості, черпаючи, як бджоли, свою солодкість із цих лісів та гаїв.

Коли отак ідеш полем, пагорбами, гущавиною ліщини, яром, зарослим буками, раптом крізь