Читати книгу - "Ключі Марії"

Ці та інші думки не давали мені спокою. Я не знав, що буде завтра, що мені чекати від капітана. Врешті я піднявся і вийшов на двір. На спортовому плацу кілька вояків вправлялися на турніках, ніхто не звертав на мене уваги. Я подався до їдальні. Там панувала напівтемрява і не було жодної живої душі. Але з кухні через віконечко, з якого подавали їжу, пробивалося світло. Хтось там був. Я наблизився й зазирнув усередину. Там порядкував кухар в білому фартуху. Побачивши мене, швидко наклав у бляшану миску гречаної каші з м’ясом і подав разом із ложкою. Я сів за найближчий столик, та не встиг почати їсти, як кухар мене покликав. Я підійшов, а він подав мені кошичок з грубо нарізаним білим хлібом і шклянку води. Принаймні я думав, що це вода, але коли підніс до вуст, зрозумів, що то спирт.

— Ні, — сказав я, — то не для мене. Краще налийте чаю.

— Чай само собою, — усміхнувся кухар. — То таки не будеш? — кивнув на шклянку.

— Ні.

— Добре.

З цими словами він рвучко видихнув з себе повітря і вихилив шклянку до дна, голосно крекнувши. Потім занюхав хлібом і ще раз задоволено крекнув і шморгнув носом. Я забрав чай і сів вечеряти. Коли ж з’їв усе й поніс тарілку до віконечка, кухар запитав:

— Наївся? — Я кивнув. — Не дури. Там, звідки ти прибув, ніколи не наїдаються. Бери добавку.

І наклав знову повну миску. Я не перечив. Коли ж збирався йти, кухар сказав:

— То зараз ти сів за перший-ліпший стіл. Але твій оно там біля того вікна. Запам’ятав?

Я здивувався, що тут надають ваги такій дрібниці, але змовчав.

Розділ 51

Київ, листопад 2019. Бісмарк знову спускається в підвал на Межигірській, де його чекає несподіванка

Дзвінок мобільного підкинув Бісмарка з підлоги, і він, кинувши погляд на канапу, щоб пересвідчитись, що дзвінок не перервав сон дівчини, схопив його і вибіг на кухню.

Тільки там, зачинивши двері, він підніс мобілку до вуха.

— Олежику! — голос Клейнода здався хрипкішим і пригніченішим, ніж зазвичай. — Треба, щоб ти приїхав! Терміново!

— В підвал? — уточнив Бісмарк.

— Так. Але обережно. Щоб тебе ніхто не бачив.

Ріна спала міцно, дуже міцно.

Бісмарк виглянув у вікно, перевіряючи погоду. Одягнувся. Зачинив за собою двері.

Сонце проглядало крізь важкі, набурмосені хмари. Найближчі кілька годин наче обіцяли бути сухими.

Добравшись до Межигірської, Бісмарк сповільнив темп і далі вулицею крокував уже млявою ходою нероби. Що ближче він підходив до знайомої арки, то уважніше косив очима на боки. Але ніхто з перехожих не викликав у нього підозри.

Нарешті, завернувши в арку, зупинився. І пошкодував, що не курить — адже тепер міг би прикурити і постояти хвилин п’ять, перевіряючи, чи не стежать за ним або за підворіттям. Але він не курив. Тому дістав з кишені мобілку і, не довго думаючи, зателефонував Адікові.

— Ти чого? — У вухо вдарив знайомий дзвінкий голос. Адік був здивований дзвінком.

— Та я так, — Бісмаркові треба було терміново видати співрозмовнику причину дзвінка, а голова не працювала. Він вдав, що закашлявся.

— Що, будеш знову на Грецію просити? — Спробував здогадатися Адік.

— Ага! — Підтримав таке вдале припущення Олег. — Думаю, а раптом у тебе зайві гроші з’явилися?

— Почекай кілька тижнів. Гроші з’являться, але трохи піз­ніше...

— Кілька тижнів? — перепитав Бісмарк, одночасно і радіючи, і дивуючись з того, що Адік несподівано став конкретнішим. — А вода в Егейському морі не похолоднішає через кілька тижнів?

— Там знову потепління.

— А твої неприємності вже закінчилися? — поцікавився Бісмарк, згадавши про поїздку на Адікове помешкання.

— Поки не знаю, — відповів Адік. — Але я завжди сподіваюся на краще.

Тема Греції відвернула Олегову увагу від мети візиту на Поділ. Він, збуджений обіцянкою Адіка, сховав телефон у кишеню, вийшов з арки і бадьоро пішов геть. Тільки минаючи знайомий міні-маркет, згадав про Клейнода. Адже тут він завжди купував старому їжу. Зупинився. Важко зітхнув. Зайшов, узяв пачку пельменів і повернувся на подвір’я.

Двері в підвал відчинилися надто легко і беззвучно... Це насторожило Бісмарка, він добре пам’ятав їхній звичний, хоч і не сильний скрип, і ті зусилля, які треба було прикладати. Посвітив мобільником на петлі, провів по них пальцями. Петлі нещодавно змащували, жирне мастило пахло медичною маззю з далекого дитинства.

У підвалі знову панувала тиша. Поки очі звикали до темряви, Бісмарк вслухався в неї. Повільно тиша розшаровувалася на протозвуки, більше схожі на її фони, на фони тиші. Звідкись із глибини вухо вловило рух води по трубах, гудіння електрики і вібрацію.

Підсвічуючи собі шлях, Олег рушив знайомим маршрутом. Зупинився перед дверима підземної оселі Клейнода і глянув на смужку світла, що вибивалась з-під дверей. Напруга відпустила Бісмарка. Світло означало життя.

Тихенько тричі постукав.

— Олежка? — запитав Клейнод.

Отримавши ствердну відповідь, він відчинив.

— Дякую, що приїхав! — Клейнод виглядав гірше, ніж звичайно. Обличчя бліде. Руки тремтять, наче від холоду. — Я вже боявся...

— Я вам пельмені купив! — Олег простягнув пакет.

Старий не зрадів. Але пакет узяв, пішов до маленького холодильника. Сховав.

— У мене погане передчуття, — він знову звернув згаслий погляд на гостя. — Занадто багато сторонніх за останні дні...

— Тут у вас? — уточнив Олег.

— У підвалі. Вчора разів три заходили, розмовляли пошепки. Підходили до дверей. Я світло відразу вимикав, як тільки чув, що хтось є. Але двері кволі...

— То, може, нагору переберетеся? — запитав Бісмарк.

— Так, нагорі краще, — кивнув старий, хоча обличчя його не зраджувало ентузіазму. — Якщо там уб’ють, то хоч знайдуть і поховають. А тут можна тижнями лежати. І жодна сволота не помітить.

— Тоді, може, краще в інше місце?

— У мене немає іншого місця, — старий закусив тонку губу.

— Ну, а чим я можу допомогти? — розгубився Бісмарк.

— Можеш, — упевнено промовив Клейнод. — Я тобі дещо віддам... Але ти повинен поклястися... Що збережеш... І що не будеш відкривати. Тільки зберігати.

— Не зрозумів.

— Я тобі передам те, що зберігав мій батько, і те, через що мене хочуть убити.

— А що це?

— Я не знаю, — старий раптом наче заспокоївся. Склав долоні в «замок», зупинивши цим тремтіння пальців. Він, здається, опанував себе. — Я обіцяв батькові не відкривати. І не відкрив. І ти пообіцяй.

— Ну добре, обіцяю, — Бісмарк зітхнув, розуміючи, що сприймає цю розмову з Клейнодом, як бесіду з людиною, яка через старечий вік утратила зв’язок з реальністю. — А що робити потім?

— З чим?

— Ну з тим, що ви мені збираєтеся дати на зберігання?

— Батько казав, що прийде час, і стане зрозуміло, що з цим робити...

— Тобто