Читати книгу - "Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен"

— А де…? — я ганебно замовкла, не знаючи, як звуть ще одного зведеного брата Руслана.

— Микита проходить юридичну практику за кордоном, — Руслан одразу зрозумів, про кого я питала, — він зараз рідко приїжджає додому. Раз на півроку. Рік.

— Мгу, зрозуміло, — я тільки й зуміла відповісти і відразу змінила тему. — Анастасіє Іванівно, — звернулася до розгубленої жінки. Вона ніби сама не розуміла, як краще вчинити, щоб не погіршити ситуацію, — від одного запаху індички у мене слини повний рот. Поділіться рецептом? Як вам вдається її довести до такої гарної скоринки? — я щось бурмотіла безглуздо, аби звести на «ні» вельми напружену обстановку довкола.

— Ой, Танечко, взагалі нічого складного, — мачуха Руслана полегшено видихнула і розпливлася в задоволеній посмішці.

І поки ми займали місця біля столу, вона докладно розповіла мені рецепт своєї фірмової індички. Я мило посміхалася і намагалася запам'ятати подробиці приготування сімейної страви. Хто знає, а раптом знадобиться у майбутньому. Мене ніхто не вчив готувати. Все сама або за популярними порадами з інтернету.

Мамі було не до того. Вона багато вчилася, працювала, пила вино у сімейній бібліотеці, лаялася з татом… До куховаріння її руки ніяк не доходили. У нашому будинку готувала тільки найнята куховарка або дуже рідко мій батько.

— … і за десять хвилин до готовності, — Анастасія Іванівна по-господарськи підкинула мені в тарілку салат з чері, огірків та червоної цибулі, — треба змастити м'ясо яблучним джемом для ідеальної хрусткої скоринки і залишити в духовці при температурі двісті двадцять градусів. Все. Ось і весь секрет. Як я й казала: «Нічого складного», — вона підморгнула мені. І ця її посмішка з милими ямочками на щоках. Яка ж вона гарненька. Зовсім не схожа на те стерво, що в молодості за розповіддю Руслана забрала його батька з сім'ї.

— Дякую, Анастасіє Іванівно, що поділилися рецептом, сподіваюся, моя індичка теж вийде ідеальною, як і ваша, — я закинула кілька шматочків маленьких помідорів у рот. Індичку куштувати не поспішала, все ж таки чекала господаря будинку, якось не дуже комільфо починати трапезу без нього.

Руслан без особливого апетиту колупав виделкою по нарізаних овочах і час від часу важко зітхав, ніби чекав на свою страшну долю.

Де ж його батько? Чому змушує на себе чекати? Адже це через нього ми тут зібралися.

— Я покваплю батька, — несподівано заявив сусід і, блискавично відсунувши стілець, підвівся і попрямував дерев'яними сходами на другий поверх.

І що це було? Нічого не розумію.

— Ем… у вас, до речі, чудовий сад, — безглуздо пробурмотіла мачусі Руслана, намагаючись зам'яти чергову незручну паузу, — все дуже гарно та зі смаком. Ви десь навчалися ландшафтному дизайнерству? — похвалила її старання. Адже я була впевнена, що це справді вона створила таку красу.

— Ну що ви, Танечко, — Анастасія Іванівна мило збентежилась, її щоки вмить почервоніли, — це все Костя, — вона кивнула у бік зведеного брата. — У вільний від навчання у військовій академії час займається будинком та садом. Він у нас лейтенант прикордонної служби. Незабаром поїде на перше місце служби. Дуже далеко від дому. Але поки що у відпустці доглядає за квітами та кущами. Таке собі хобі.

— Нічого собі, — без награного подиву протягнула я, — та в тебе талант, — звернулася я вже до Кості. — А ти не хотів спробувати себе у подібній професії? Чому віддав перевагу військовому фаху?

— Я не мав особливого вибору, — усміхнувся Костя, — батько вирішив усе за нас.

— Костянтине, — суворо осікла його Анастасія Іванівна, — думай, що кажеш. Тато ніколи не наполягав на твоїй майбутній професії. Ти ж сам вирішив вступати на прикордонника! То була твоя мрія!

— Авжеж, авжеж, — з нервовим смішком погодився хлопець і примирливо підняв руки. — Прошу вибачення. Бовкнув, не подумавши. Тато тут ні до чого. Все я. І лише я. Спав і бачив з дитинства подібне майбутнє, — він хитро підморгнув мені, і я зрозуміла, що Костя не дуже горів бажанням вчитися у військовій академії, але щоб не засмучувати батька погодився з його вибором.

Ох, усе більше і більше зростала внутрішня тривога перед зустріччю з татом Руслана. Невже він і справді такий диктатор і сімейний аб'юзер? І де ж так зник сусід? Що він там робить так довго на другому поверсі?

Незважаючи на тривогу, страх, неспокійне очікування, я наважилася сама подивитися, що там відбувається нагорі. Раптом Руслану потрібна моя підтримка?

— Підкажіть, а де у вас вбиральня? — спитала я тихо. — Потрібно носик припудрити, — гмикнула Анастасії Іванівні, трохи збентежившись під пильною увагою Кості. Здавалося, він зрозумів, що я хочу зробити.

— Прямо коридором і ліворуч, але туалет є і на другому поверсі, — без тіні сором'язливості підказав Костя, — можеш одразу туди піднятися. Там краще працює каналізація.

— Костянтине! — не стримавшись, гаркнула Анастасія Іванівна. — Що ти таке кажеш? У нас скрізь чудово працює каналізація! Дім абсолютно новий!

— Але на другому поверсі все ж таки трохи краще, — куточки губ Кості трохи помітно здригнулися на зауваження мами.

Я подумки видихнула. Ні, не здалося. Він точно розкусив мій задум.

— Ну тоді я відразу нагору, — промовила, ледве стримуючи вдячну посмішку.

— Танечко, Костя просто пожартував, — спробувала виправдатися Анастасія Іванівна. Вона швидко піднялася на ноги і заходилася принагідно прибирати брудний посуд зі столу. Її руки затремтіли, і кілька дольок помідорки впали на білу скатертину. — У нас свіжий ремонт, — збираючи пальцями шматочки томату, продовжила говорити мачуха Руслана, — усе працює як треба. Не слухай цього дурня. Сам не розуміє, про що він каже.

— Я все ж таки нагору, — коротко сповістила, не бажаючи вдаватися в зайві подробиці. І швидко піднялася сходами на другий поверх.

— Багато дверей. Дуже багато зачинених білих дверей у незнайомі мені кімнати.