Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

Італійця вже очікувала група прикриття разом з «другим» номером Заумним. Він встав і попрямував до хлопців. Нині у них буде важка ніч. Ніч помсти. Ніч «вісімнадцяти». І його ніхто не мав права засуджувати. Всі, з обох сторін барикад почали нести колективну відповідальність. Умови, які поставили перед Майданом мусора, Майдан прийняв. Далі — хто кого.

Сергій повернувся до бутіка. Сюди ж вже повернулася весела компанія на чолі з Мишком. Він встиг відпочити, зібратися з духом і тепер почувався знову на коні. У штабі йому виділили місце для намету, сказали формувати на основі взводу «А» сотню. Їм випадало цієї ночі вийти на оборону Майдану.

Дід, побачивши Мишка, зрадів. Вони обійнялися. Його взвод за сьогодні встиг розростися до шістдесяти бійців. Через постійне патрулювання і наради у штабі він не встигав займатися справами взводу. Та й місця для всіх тут уже не було.

— Ху, — з полегшенням зітхнув Сергій. — Я вже просто не знаю, що з цим усім робити. Тобі легше?

— Да, блядь, куда там легше… Лежиш перед тєліком і с ума сходиш. Дєвки мене обкололи разною хуйньою, і я — сюди. А тобі тут як, в стінах, не на свіжому воздусі воювать? — окинув поглядом магазинні стелажі.

— Нормально. Тільки тут вже дихати немає чим. А народ на Майдан все прибуває й прибуває. Забирай частину до себе…

— Оп’ять дільож? Тут вже я точно від тебе блєвашами не отдєлаюсь… — заржав Мишко. — Лиш би войска були не проти… А ти… підеш до мене в сотню? Ну, на правах отдєльного взвода? Шоб я міг поскорше сформіровать свойо подраздєлєніє…

— Звичайно піду. Ти ж мене «пригрів», тепер мені нікуди від тебе не дітись.

Мишко був задоволений. Він забрав частину людей у намети, давши можливість Дідові працювати автономно. І в бутіку нарешті запанувала відносна тиша. Ну, коли не прислухатися до хропіння Бачі. Тепер у нього залишилось трішки більше тридцяти бійців. І він «нарізав» їм на цей вечір завдань… А вони залишалися тими ж: патрулювання. Хлопці розійшлися.

Він залишився в бутіку зі старим «активом» та Мишком, який саме надійшов, і розпочали нараду…

— Вони збираються завтра гнати сюди війська,— повідомив Дід. — І ми не можемо сказати, як поведе себе армія.

— А шо ж оце було балачок про шістсот руских дєсантніків, которі должни були воювать протів нас? — раптом поцікавився Мишко.

— Нєсколькіх ми вже відправили к праотцям, — повідомив Бача. — Думаю, шо сьодня, послє работи Італьянца, не одна мать на дальоком Уралє не дождьотся сина домой. Та і хуй на них і на неї тоже.

— А щодо всіх інших, зараз в Києві їх залишилось не більше п’ятдесяти, — повідомив Сергій. — Більшість відправили на Крим… Навіть не хочу думати, для чого це зроблено… Тому Яник планує ввести у Київ війська…

— Нє, — заявив з твердим переконанням Мишко. — Войска не підуть протів народа. Це ж пацанва, призивники в основном…

— А ти не бачив вевешників? — здивувався на його слова Сергій. — Там по-твоєму суцільні добровольці й контрактники?

— Ну, да… Таке діло, — погодився Мишко. — Як поставлять іззаду беркутов з автоматами і припомнять про присягу, а ше пообіщають досрочний отпуск і ранній дємбєль… Народ у нас в страні не стойкий, без моралі, без ідєологій прожив стільки год…

— Тогда реально прольется столько крови… — зітхнув Матроскін.

— Все зависит, как они преподнесут это войскам, — враз вирішив Малюк. — А в войска ведь тоже некоторые пошли служить, чтобы потом можно было устроиться в милицию… И титушки там свои есть — это понятно… Кароче, я, как кадровый военный, заявляю: войскам верить нельзя. Любой генерал может сформировать подразделение боевых пидорасов и повести его на Киев…

— Логічно, — погодився Дід. — А генерали на підсосі у Яника…

— Міністр оборони… чєловєк ФСБ… — продовжив думку Мишко. — В СБУ… там тоже не положитєльні герої фільма «Патріот» с Мелом Гібсоном в главній ролі.

— У нас є кілька стволів, — сказав Сергій. — Всі взяті у тітушні, мусорські.

— Ого! — здивувався Мишко. — Поки я помирав від ізбитка чувств перед тєлєком, ви тут успіли помародьорствувать! І не соромно? — було помітно, що йому теж хотілось мати автомат.

— Словом, — продовжив Сергій. — Як тільки почнеться черговий наступ беркутні… Як тільки буде десь прорвана оборона або надійде інформація, що в Київ стягують війська, підемо ва-банк. Здається, якогось іншого вибору у нас немає. Хто зі мною? Тобто… Хто з нами?

Дід обвів усіх поглядом, але тут і не варто було питати. Всім хотілося йти вперед. Тому він звернувся до Сашка:

— У нас п’ятнадцять калашів, приблизно по сто п’ятдесят патронів на ствол. Шість «макарів» і три «стєчкіна». Одна «есведешка»… Після нинішнього заходу Італійця до неї залишиться, думаю, не більше трьохсот патронів. Пістолетних «маслят» — ціла фігня. Не розженешся.

— Так, може, ще сьодня наработаєм? — загорівся Мишко.

— Тітушня вся розбіглася, поховалась разом зі стволами, що їм видали. На нові трофеї немає чого розраховувати. Тому, Камандір, подивись, що ми можемо з усім цим зробити і як нам краще діяти…

— Я уже давно говорил, что надо захватить мусарку на Владимирской и там укрепиться… — вкотре запропонував Матроскін.

— Цю версію нам теж потрібно буде прорахувати… Якщо доведеться відступати з Майдану… — сказав Сергій.

— Всьо, Сірожа, хватить отступать, — вирішив командирським тоном Мишко. — Ти бачив ліца цих мусорят, которі йшли на нас на Інституцькой? Це ж… Які вони в пизду воїни?! Пару очєрєдєй над головами і — всьо, конєц войні!

— Але все ж зроби, як я прошу… Завжди все потрібно прораховувати… І мати запасні варіанти.

— Правильно, — підтримав Бача, — благодаря тому, шо Сєрий прощитував наш каждий шаг, даже када ми рискували ці два послєніх дні, поетому ми ще в строю. І живі.

Мишко ледь стримався, щоб не пригадати попередні «прорахунки» Сергія і розповів:

— Ми так, сьодня покатались, поки могли, по Києву… Скажу вам такоє, братья по нєсчастью… Чорт зна шо твориться в городі, даже представить собі важко — шо нас чекає за углом… Або попойка по поводу скорого празніка двадцать трєтьєго фєвраля вкупі