Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Чорт.

Краєм ока вона вловила якийсь рух і, сягнувши поглядом до вікна великої кімнати, розгледіла за склом батька. Притиснувшись носом до шибки, Григір телющився на виведений на доріжці перед західним крилом багатоповерхівки напис. Дівчина мимоволі опустила погляд і собі втупилася в жирні неохайні літери. ПkAй! ПkAй! Кілька секунд міркувала про те, що це може означати, а тоді у свідомості щось зрушилось, і Рута затремтіла. Напис було розвернуто до будинку й виведено просто під Іванчиними вікнами. Вочевидь, потвора в тілі її батька збагнула, що хвилину тому напису на об’їзній доріжці не було, і якщо тільки та істота не зовсім безмозка (щось підказувало Руті, що на це не варто надіятись), за розташуванням напису вона майже напевно здогадається, що дівчина сховалася в одній із квартир акурат над літерами.

Рута покосилася на силует у вікні та спостерегла, як Григір, не відлипаючи від шибки, відірвав погляд від напису та змістив його на вікно першого поверху навпроти літер. За мить опуклі очні яблука, які, неначе мармур, прошивали масні чорні прожилки, перескочили на вікно другого поверху. Дівчина заплющилася, ніби боялася, що може притягнути його самим лише поглядом. Ще через секунду, відчувши шпильку роздратування, Рута безгучно вишкірилася та вп’ялась очима в хлопця на дитячому майданчику.

Клятий телепень! Чим він думав? Він виказав її!

Одначе злість швидко поступилася місцем розпачу. Рута побачила, що хлопець, пролізши ще глибше в ялівцеві чагарі, які щільною периною вкривали майданчик довкола дитсадка, продовжував вимахувати руками, розпачливо привертаючи її увагу. Дівчина взялася терти шрам на брові так, нібито це могло допомогти знайти відповідь, потім повернула голову назад до вікон власної квартири.

Погляд Григора саме затримався на вікні четвертого поверху, а тоді поповз далі. Рута знала, що мусить відступити від вікна, що їй краще не ризикувати та сховатися, але щось неначе втримувало її на місці. Якби хлопець справді хотів її виказати, то знайшов би кращий спосіб. Крім того, він, як і Рута, ховається від істот, а отже, знає чи здогадується, що потвори небезпечні.

І попри все це, він ризикнув залишити їй повідомлення.

Погляд заметався між написом, хлопцем і силуетом за вікном. Серце витанцьовувало у грудях. Каламутні очі істоти з квартири навпроти вже були на рівні шостого поверху. І тут до Рути дійшло. Хлопець, виводячи перші дві літери, не зняв пальця з кнопки розпилювача, тому ці літери злиплися в одну, а це означає, що намальоване на доріжці під будинком слово складається не з чотирьох, а з п’яти літер. Рутин погляд застиг, примезнувши до напису.

Не «Пкай», а «Тікай».

Господи, Статник, – розсердилася вона на себе, – яка ж ти тупа!

ТІКАЙ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Вузол у животі затягнувся ще тугіше. Рута різко розвернулася і, дзвінко вереснувши, підскочила на місці. Іванка стояла просто за її спиною. Так близько, що було видно пори на обличчі.

Від несподіванки в Рути ледь не стався серцевий напад. Подруга тупилася кудись убік і вниз, але щойно пролунав крик, скинула голову й сфокусувалася на Руті – тобто її очі, як і раніше, були закоченими, тож формально там не було чому фокусуватись, але Рута помітила, як Іванка буквально вгризлася в неї вибалушеними та пожовтілими білками.

Тієї самої миті темрява стрибкоподібно ущільнилася.

Гамуючи калатання пульсу в горлі, Рута спершу відсмикнула голову, немовби вивернулася з-під погляду, а тоді навшпиньки, стараючись не видати жодного звуку, позадкувала вздовж вікна. Дві-три секунди Іванка витріщалася на те місце, де Рута щойно стояла, після чого взялася водити головою з боку в бік.

Прислухалася. Винюхувала.

Тікай… тікай… тікай… – розладнаною скрипкою бриніло в мозку.

Шлях до виходу з кімнати перегороджувала широченна плазма на підлозі. Рута не наважилася ступити на неї – сухий пластик, майже напевно, заскрипить під ногами, – і якийсь час примірювалася, чи зможе перестрибнути, але потім, відчувши щось на кшталт сверблячки у свідомості…

(темрява ущільнилася)

…повернула голову й поглянула на вікна своєї квартири.

Григір дивився просто на неї. Очі світилися зсередини характерним сірим блиском, з обличчя зривалися крихітні пасма чорного диму. Він споглядав незмигно, ніби намагався загіпнотизувати дівчину. Він побачив її. Відсахнувшись від Іванки, Рута підставилася під його погляд.

Рутині зіниці розширилися від страху.

Фіолетова темрява почала скипатися над будинком, сплавлятися в непроникну тверду масу, через що здавалося, мовби небо притискається до землі, а вгору обдертими панельними стінами підіймається липка чорнота. Кинувши погляд униз, дівчина розгледіла дві бліді тіні, які перемістилися від її під’їзду до арки, що з’єднувала корпуси багатоповерхівки. Аміна й Лара оббігали будинок, аби дістатися Іванчиного під’їзду. Рута не сумнівалася, що вони не гаятимуть час, перевіряючи інші поверхи та квартири. Вони тепер точно знають, де вона.

Забувши про плазму під ногами, дівчина рвонула в коридор. Пластиковий корпус телевізора з лунким хрускотом розламався під її вагою. За дверима кімнати Рута озирнулася, щоб тримати Іванку в полі зору, і вдруге вереснула, побачивши, як подруга крутнулася на місці й миттю опинилася поруч неї. Іванка перетнула кімнату блискавичним ривком, здавалося, неможливим за земного тяжіння.

Стримуючи крик, що рвався з горлянки, Рута позадкувала до виходу з квартири. Іванка зробила крок навздогін, але, проминувши місце, де щойно стояла Рута, зупинилася та завертіла головою. Рута вперлася спиною у вхідні двері й навпомацки відшукала ручку. Секунд десять вона ніяк не могла зважитися. Зрештою, затамувавши подих, відімкнула замок, опустила донизу ручку та штовхнула двері назовні.

Клацання замка було негучним, схожим на тріск сухої кістки, але в напруженій тиші пролунало наче постріл. Рута вискочила на майданчик перед ліфтом. Іванка посунула на звук, проте на порозі квартири застигла, нібито вперлась у невидиму стіну. Кілька секунд вони дивились одна на одну. Чи то пак дивилася Рута, а Іванка й далі тупилась у порожнечу закоченими очима; з її горлянки вихоплювався ледь чутний звук, схожий на той, із яким пробите колесо спускає повітря. Через поріг вона так і не переступила.

Рута не ворушилася, допоки в мозку не прозвучав власний настирливий голос: тікай! Роби щось, трясця! Вона подалася ще трохи назад і глянула у проліт між сходами. Чорнота вихлюпувалася зі сходового майданчика, туманила думки й немовбито навіть сповільнювала рухи. Істоти наближалися: до вух уже долинало розлючене потріскування та човгання їхніх ніг. Секунду повагавшись, Рута вчинила, як і минулого разу: на кінчиках пальців піднялася на дев’ятий поверх і причаїлася за поручнями. Вона розуміла, що навряд чи зможе обдурити потвор цього разу,