Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

        Хлопці провели нас з Сабіною майже до самого гуртожитку, а самі попрямували до свого житла. Завтра новий навчальний день. Ще слід підготуватися до занять, які ніхто не відміняв. А вже почало добряче сутеніти.

         І знову байк біля узбіччя і чоловік у шоломі. Аж в холодний піт кинуло. Трем такий, що аж до запаморочення.

- Вікі! Що з тобою? – Запитала Сабіна, повернувшись до мене обличчям.

- Нічого. – Набрала повні груди повітря, щоб не зомліти.

       Тим часом байкер підвівся зробив крок назустріч, зняв шолом. Леон пройшовся долонею по волоссю, яке стирчало. Смикнув рукава шкірянки угору, оголивши зап’ястки, хизуючись своїм дорогим годинником.

- Привіт, Руда! – Його очі спалахнули. – Це ти на мене так реагуєш? Вже непоганий початок. – Пожартував той.

         А я ще й досі розгублено моргаю. Мій мозок намагається знайти десять відмінностей і зрозуміти, чи ту ж саму постать бачила вдень. Та тоді гонщик був далі, але на шоломі були білі відмітки, яких зараз немає на шоломі у Леона. Хай я не дуже розуміюся в мотоциклах, але деякі деталі все ж таки здатна запам’ятати. То це дві геть різні людини? Тоді і зараз?

        Серцебиття поступово почало вирівнюватися, дихання теж.

- Здається я тобі заборонила називати мене Рудою!  - Заявила гордовито піднявши підборіддя й, з Сабіною попрямували у напрямку будівлі гуртожитка.

- Чекай! – Схопив мене за руку Леон, наздогнавши у два кроки.

- Чого тобі, Леоне? – Спробувала вивільнити руку, та де там, схопив добряче.

- Покатаєшся зі мною? – Запитав і на його обличчі засяяла обеззброююча посмішка.

        Невже цей хлоп, який увесь свій вільний час вдає крутого вміє бути милим? Чи його посмішка черговий елемент для вдалого зваблення та полювання. Вперше бачу його за кермом байку. Вирішив похизуватися? Справити враження на дівчину? Він же ж не вміє читати думки? Звідки йому знати про Богдана і мою реакцію на мотоцикли і певний стиль одягу. Невже можна було так вгадати?

- Ей! Ти  ще довго будеш підвисати? Де треба натиснути, щоб ресетнути* (перезавантажити)? - Навіть саркастичні зауваження робить з чарівною посмішкою. Та на мене вона не дуже діє.

- Вікі! Ти йдеш? – Подала голос Сабіна, їй напевно вже набридло чекати мене, переминаючись з ноги на ногу.

- Чи все ж таки їдеш кататися зі мною? – Він підморгнув.

        «Боже, Віка! Виріши хоч щось! Або скажи! Не стій як укопана!», - але мій мозок під впливом стресу відмовлявся обробляти інформацію. Як і не хотілося знову залишатися в кімнаті наодинці зі своїми думками та споминами про Бодю і Скадовськ. Ще менше хочеться пригадувати останню ніч в Києві.

- Сабі, біжи я прийду! – Все на що я спромоглася.

        І Леон та я залишилися удвох.

- Стрибай! – Протягнув мені другий шолом та надягнув свій.

      Бере своїм напором, не лишаючи часу на роздуми. Увесь його вигляд промовляє: «Тільки тут, тільки зараз! Зроби так, як я сказав…»

       Гіпнотизує, не відводячи погляду від мене.

      Як завжди самовпевненість зашкалює. Та це вже так сильно не дивує, як тоді після першого знайомства.

      І знову дежавю. Стою як вкопана, схиливши голову набік і просто розглядаю його. Наче знову вдома, а поряд Богдан. Така туга й печаль накотили аж до сліз.

     Не хочу щоб Леон бодай хоч щось помітив. Сама цими діями підкажу йому свою найбільшу слабкість. І немає жодної гарантії, що він не скористається нею в майбутньому. Адже від парі, як він дав зрозуміти, ніхто не збирається відмовлятися.

- Я все ще чекаю! – Наголосив він, нетерпляче вистукуючи пальцями по керму.

      Ох, не навчився ти хлопчику чекати! Як і чути відмову. Звик до геть інших дівчат. Котрі готові заради тебе на все. Стрибають біля твоїх ніг наче дресировані собачки.

- Добре! – Погодилася я. – Тільки шолом не знімай!

- Дивна ти, Руда! – Вигукнув Леон і одразу зойкнув, бо отримав від мене по ребрам.

- Ти збожеволіла?...

- Я просила не називати мене так!

- Добре! Як скажеш! – Підняв обидві руки догори, наче переможений та замовк, чекаючи доки я зберуся ззаду на сидіння і міцно обхоплю його руками.

- Погнали! – Вигукнув і натиснув на газ.

      А я притулилася, щоб хоч на декілька хвилин забутися й втамувати біль, який стискає серце залізними щелепами. Скільки так мчали, а головне куди саме не знаю. Я наче знову опинилася в Скадовську,  обіймаю зараз Бодьку і зовсім не хочу повертатися в гірку реальність.

      Не прийшла в себе навіть коли зупинилися. Сильні руки зняли мене з байка. Пальці торкнулися шкіри на шиї, розстібаючи ремінець на шоломі.

      Темрява обволікала, граючись з свідомістю в жорстоку гру. Ось він мій Богдан знову поряд. Простягни руку, торкнися, відчуй його…

       Вдихаю чисте прохолодне повітря на повні груди, щойно з моєї голови зникає шолом. Теплі долоні торкаються мого обличчя. Тримають, обпалюючи.