Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

На дачі ми пробули ще кілька днів, і це було схоже на озброєне перемир’я. Я нібито нормально спілкувалась з батьками, не крізь зчеплені зуби, посміхалась і поводилась адекватно, та водночас – на душі щось шкребло. Перерваний через відсутність зв’язку контакт зі Святом теж змушував мене нервуватись, але до лісу мене батьки не пускали.

На третій день зарядили дощі. На дачі перебувати в таку вологу погоду виявилось просто нестерпно, навіть для мами, і вона з властивою їй рішучістю заявила, що ми вже достатньо надихалися свіжим повітрям, аби повертатись назад.

Сьогодні я лишилась одна. На вулиці мрячило, виходити не було жодного бажання. Мама поїхала на роботу – вряди-годи перервалась її дистанційка, – у тата теж сьогодні якась важлива нарада. Я спробувала відволіктись, почитати книгу, але великого задоволення мені це не принесло, хоча зазвичай я насолоджувалась читанням майже в будь-якому стані.

Поганий настрій продовжував тиснути на голову.

Святові я не писала – чомусь після того походу в притулок в душі з’явились сумніви. Я не могла конкретно пояснити їх походження, просто відчувала, що трапилось щось неправильне, та й усе. Пояснити достоту, що саме, не могла.

Проте повідомленню від хлопця, коли воно прилетіло на телефон, я зраділа невимовно. Це було ніби підтвердження, що він про мене не забув і не здатен так легко викреслити з пам’яті.

Свят питав, чи можна мені передзвонити. Я надіслала коротке радісне «так» швидше, аніж встигла принаймні загальмувати і дати собі паузу на відповідь.

Напевне, збоку це виглядало так, ніби я те й робила, що сиділа та очікувала на його дзвінок. Але ж це просто збіг!

Гаразд, плювати. Яка різниця, хто там що подумає. Свят, напевне, навіть не зверне увагу на швидкість моєї реакції.

Тим паче, передзвонив він досить швидко, за якісь дві хвилини.

– Привіт. Як ти там? – дбайливо поцікавився Свят. – Вже вдома?

– Так. Звідки знаєш?

– Ти відповіла на повідомлення. На попередні не відповідала.

– Які попередні? – здивувалась я. – Нічого ж не було… Дідько! Триклятий телефон не підтягнув те, що ти відправляв, доки я була на дачі.

– Так, воно все позлітало зрештою, – зітхнув Свят. – Ти як? З батьками нормально все пройшло?

– Не знаю, – чесно відповіла я. – Я в сумнівах. У нас з ними все не слава богу. Ніби вони мене й зрозуміли, а ніби ні.

– Я їм не подобаюсь.

– Ти чудовий!

– Але не подобаюсь.

– Так, – зітхнула я. – Батьки Алли щось моїм про тебе наговорили, і у них тепер ідея-фікс – відгородити мене від негативного впливу.

Мені здалось, я навіть бачу, як сміється, хитає головою Свят.

– Коли наступного разу побачу моїх любих сусідів, скажу їм все, що про них думаю. Ми з тобою можемо зустрітись сьогодні?

Я відклала книгу на підлогу, витягнулась на дивані і тихенько розсміялась в трубку.

– А ти хочеш?

– Не хотів би – не пропонував би, – зазначив він цілком доречно. – Обіцяю, цього разу жодних собачих притулків. Тобі там, бачу, не сподобалось. Посилання на статтю скинути, до речі?

– Кидай! – кивнула я. – І чому одразу не сподобалось? Це було цікаво, просто незвичний досвід для мене. Я не казала, що він був неприємним! Знаєш… Просто в мене чомусь ще більше сумнівів в голові з’явилось, а потім та розмова з батьками.

– Сварили сильно?

– Не те щоб… просто я відчуваю, що вони засмучені, і я сама засмучена також, бо нема нічого хорошого в тому, щоб постійно гризтися. І якось воно все вийшло дуже недобре. Не знаю, як правильно тобі пояснити. Просто… Недобре, і все тут. Вони сумніваються в тому, що я здатна справді жити повноцінним нормальним життям окремо від них, вважають, що я тут у суттєвій небезпеці, якщо за мною не наглядати, а такий досвід, знаєш, трохи розчаровує… Боже, що я несу! Ти ж, напевне, дзвониш не просто для того, щоб спитати, як у мене справи. Що ти хотів, Святе?

Я майже чекала, що він зараз заперечить мою заяву і відзначить, що йому справді хочеться дізнатись про мене більше, заглибитись у моє життя. Проте Свят не поспішав переводити мої слова в жарт. Навпаки, пауза, що запанувала між нами, зайвий раз підкреслювала, що ця розмова повинна закінчитись чимось непростим. Знов змусити мене вибирати.

Так і вийшло.

– Любаво, у мене є два квитки до Києва. На сьогоднішній вечір. Я знаю, що у тебе з батьками не все ок, і що ви сперечаєтесь за кожну дрібницю, але мені з проектом треба поспішити. І я дуже хочу, аби ти все-таки була зіркою моєї зйомки.

Я мовчала. Його пропозиція знов нависла наді мною, мов той Дамоклів меч.

– Любаво? – гукнув він. – Ти поїдеш?