Читати книгу - "Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний, Рогожа Віталій"

Як виявилося то було мудре рішення. Коли козаки вже стояли під селом Брага, згідно плану, почали переправу польські війська і піддалися нападу татар, мали великі втрати, чого не сталося з козаками.

Коли королевич Владислав проходив повз козацький табір, козаки привітали його салютом із вогнистої зброї, який не стихав біля двох годин. То був правдивий салют спільної перемоги, в наслідку якої загроза Турецького поневолення назавжди відійшла від Європи.

Королевич вийшов зі своєї коляски – балдахіна привітати особисто Сагайдачного. Побачивши що він лежить на возі, він віддав наказ перенести Сагайдачного на його балдахін і далі поїхав верхи.

***

Надія на те, що Сагайдачний в Києві швидко одужає виявилася марною. Анастасія знаходила кращих лікарів, вони привозили всілякі мазі і трави, але все було марно. З першого дня рана була дуже запущеною, проходило зараження організму, а бойові дії не сприяли хорошому лікуванню, що могло привести до одужання. Сагайдачному було не до лікування, а постійна участь в боях години проведені в сідлі, з шаблею в руці, погіршували розвиток хвороби. Не сприяв одужанню і психологічний стан Сагайдачного.

Сказати, що зовсім не було позитивних емоцій було б не справедливо. З великою відрадою він зустрів приїзд Василька. Той був ще дуже слабким, знахарка лише дозволила Максиму через місяць повезти його до Києва.

В скорості після того як Максим привіз Василька до Києва, приїхали Зося з Оксаною. Прийшла звістка від Айзека, що питання з викупом Збігнева вирішене, треба лишень трохи почекати. То ж Зося з дня на день чекала на Збігнева, а Оксана весь час не відходила від Василька, лікуючи його і ліками, і самою присутністю. Від уваги та ласки він почав швидше одужувати. Марічка не відходила від батька, але тут з одужанням було складніше. Перед Різдвом нарешті дочекалися Збігнева. Він приїхав не один. Разом з ним Айзек, погодивши з Михайлом Мазепою фінансові питання, викупив ще одного шляхтича. Зустрівши Збігнева з його супутником, всі щасливі зібралися в світлиці. Сагайдачний останнім часом більше був у ліжку, а з тої нагоди теж вийшов до світлиці. Коли він побачив Збігнева, який хоч і був змученим з дороги, виглядав повністю здоровим і щасливим, очі його зволожилися. Він обійняв Збігнева, радісно погладжуючи його плечі, а потім звернувся до нього і молодого шляхтича, який ніяково поглядав на Сагайдачного, відчуваючи себе не зовсім зручно.

– Щось не второпаю чи ви турки, чи польські шляхтичі, а може й козаки запорозькі? – посміхаючись, звернувся до обох.

Збишко, знаючи Сагайдачного, розумів що той кепкує і підіграв йому.

– Та не турки ми, не встигли потуречитися, правда у Богдана було більше часу, та все одно жодної сури з Корану не вивчив, хто ж його в Турки прийме. А мені, так взагалі, Коран не показали. Надто вперто воював сказали, то який з мене Турок!

Всі засміялися, хоч останнім часом сміху в будинку Сагайдачного не було чути. Анастасія дивлячись на свого Петруся зраділа в надії на його видужання. А Сагайдачний продовжив, звертаючись до Збінева.

– То кажеш, Збишку, Богдан ?

– Так, батьку! Коли я потратив до Криму, то ще був дуже слабкий після поранень, Богдан слідкував за моїм лікуванням, так і здружилися!

Сагайдачний тепер вже уважно подивився на Богдана. Той був десь однакового віку з Максимом і Збігневим, трохи нижчій ростом але міцної статури. В його постаті відчувалася молодеча сила, але він, знаючи з ким розмовляє, трохи ніяковів.

-То, кажеш Богдан! А звідки Богдан родом і хто його батьки? Як до Турків потрапив?

Сагайдачний, за звичкою, питав так, як питав прибулих на Січ козаків, коли готував загін до походу.

– Мій батько, пане гетьмане, був осадчим у Корсуньсько-Чигиринського старости Яна Даниловича. Звався Михайлом Хмельницьким. А до Турків я потрапив як полонений в битві під Цецорою.

На якусь мить він замовчав. Голос йому затремтів. Певне не міг звикнути до того що мав сказати.

– Батько мій там загинув,.. а я потрапив у полон. Мама весь час хотіла мене викупити та не ставало коштів. Дякувати Богу з допомогою пана гетьмана я тепер вдома. То мені Айзик повів, що ви дали гроші на мій викуп.

Сагайдачний спохмурнів.

– Бачиш, Богдане, не маємо ми стільки золота, щоб викупити всіх православних що в ярмі на чужині вік свій доживають. Трошки веселіше було коли в морські походи по Турецьких берегах ходили. Скількох християнських душ звільнили! Ось вдалося Зосю разом з Оксаною знайти і додому привести. Але не будемо про сумне, я так тішуся коли бачу вас молодих і здорових! Дай Боже щоб і щасливі були.

Батька я твого знав, але близькими ми не були, він здавна був при гетьмані Жолкевському, а той козаків ой як не любив! Але то його страхи, застереження і блукання в пошуках істини. Лишень для Держави ті його блукання досить дорого вартували. Та, врешті і для нього самого. Бог свідок перед битвою під Цецорою, я пропонував йому допомогу. Але він гонорово відмовився. Що тепер скажеш. Та трагедія і на його совісті. Сталося так як мало статися.

Сагайдачний ще більше спохмурнів, сильніше заболіла поранена рука, він присів на стілець, а Максим допоміг перейти йому до спальні і лягти на постіль. Як би там не було, але він відчув значне полегшення від спілкування з молоддю. Проте таких радісних миттєвостей, на жаль, було не часто. Навпаки, вісті, які доходили, лише пригнічували гетьмана.

В скорості після повернення з під Хотина, старшина зібралася у Сагайдачного на Раду. Раду відкрив Сагайдачний. Хвороба все більше брала над ним гору, і полковники то бачили.

– Панове полковники, братчики мої! Я маю великий сум від того, що діє король Сигізмунд ІІІ. Перед Хотинською битвою, коли погани підходили до кордонів Речі Посполитої, він просив у козаків допомоги і годився на наші прохання. Але тепер, коли з нашою допомогою Турецьке військо повернулося до Порти нічого не отримавши, козаки королю не потрібні. Сказати правду, від нього ми цього не чули. Тому я пропоную знову звернутися до короля з петицією. А по тому будемо мислити про дальші наші дії, по відношенню до короля та його відповіді. Дочекаємося, братове, що ним буде зроблено у відповідь на нашу петицію. Михайло Мазепа вам зачитає, з чим ми пропонуємо звернутися до короля. Читай Михайле, а ви панове слухайте, а потім скажете свою думку.

Мазепа відкрив сувій паперу і розпочав.

– "Посольство запорозьких козаків до короля його милості і Річпосполитої – прошення за криваві, у всім християнськім світі славні і всьому поганству очевидні заслуги.

Запевняємо нашу готовність до услуг королеві і Річпосполитій.

В нинішній війні з цісарем турецьким всюди, де треба було не жалуючи свого здоров'я, наставляли ми наші груди за віру християнську, за честь королівську. За цілість отчизни нашої готові голови положити не жалуючи.

Тільки хотіли б ми знати, з чим на службі Речі Посполитій на звичайних місцях своїх пробувати, і за якою платнею. На попередніх комісіях визначено було нам річної плати сорок тисяч в рік. Тепер нам треба просити тої визначеної плати річної сто тисяч злотих аби вона приходила щороку на визначений час

Просили, аби король зволив вчинити нагороду справедливу за криваві заслуги наші і шкоди понесені у війні, як то комісари обіцяли нам.

Просимо королевича його милість, аби зволили перед королем причинити ся аби король, уважаючи на кревні заслуги й вірність нашу, зволив успокоїти старинну нашу релігію грецьку, а вільності надані нам його предками, зволив цілими і непорушними заховати, і привілеєм своїм підтвердити.

Аби наші товариші мали свобідний прибуток в маєтностях королівських княжих, шляхетних і духовних. Де хто мешкав, зістаючись при вільностях своїх без усякого утиску від уряду.

І в тих містах, де маємо свій прибуток, а особливо в воєводстві Київськім, аби ніякі жовніри не мали своїх леж і пристановищ."

Такі скромні прохання були у козаків, в той час коли вся Європа називала їх визволителями від Турецького поневолення. Посланці завезли петицію і стали чекати на відповідь.

Але Сагайдачний відповіді короля, не дочекався. Приїхав Михайло Мазепа і доповів йому, що король навіть не зустрівся з послами козаків. Він передав, що відповідь отримають від комісарів. А від комісарів, Мазепа довідався, що король наказав відносини з козаками привести до уложень комісією в тисяча шістсот дев'ятнадцятому році.

Сагайдачний тяжко переживав королівську підступність і легковажність. Адже це він, Сагайдачний, повідав козакам, що король згодився виконати козацькі прохання, це його послухали козаки і щоденно вмирали в боях захищаючи короля і Річ Посполиту. Вони сьогодні не розійшлися, стали табором на Поділлі і чекають відповіді короля. Було б досить одного слова Якова Бородавки, як би він був живий, щоб це військо знялося й пішло на Варшаву! В країні не було жодної сили яка могла б їх стримати! Польським жовнірам теж не заплачено і вони пальцем не рухнуть на захист короля. А може треба було так і зробити, повторивши звитяги Северина Наливайка?! Ні, Сагайдачний не міг так поступити.

– Петре, а може так треба і поступити? Стати під Варшаву, як колись під Москву і змусити Сигізмунда ІІІ відректися від престолу на користь королевича Владислава. І одночасно поставити питання нашої автономії?

– А знаєш, Михайле, не був би я тяжко хворий певне так і діяв би. Король мені іншого не залишив.

Вони помовчали, згадуючи свої плани і те, що фактично їх досягли, лишилося зробити один крок, але не судилося… Мазепа бачив в якому стані Сагайдачний і хотів якось його розрадити. Помінявши розмову.

– Петре, а ти чув про такого Йосипа Верещинського?

Сагайдачний хвильку подумав, і лице його посвітлішало.

– Гой, гой Михайле! Той хто хоч один раз задумався про народ Руський, хто хотів йому кращої долі, рано чи пізно повинен був спізнавати про Йосипа Верещинського! Але я мав щасливу долю не лише чути про нього, але й слухати його виступ. І то був не просто виступ, то був виступ на зібранні, яке проводив батько наш Василь-Костянтин Острозький. А розмову про творення Держави, про захист віри нашої православної вели кращі сини народу руського!

– Петре, я чогось не зрозумів, ти нічого не переплутав?

– Що, Михайле, думаєш вже заговорюється старий гетьман? Я при здоровому глузді і пам'ять мені не зраджує, як тіло моє, що скільки років служило, а тепер, коли я так потрібен своєму народу, відмовляє!

– Ні, Петре, може я щось забув.