Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Сліпобачення 📚 - Українською

Читати книгу - "Сліпобачення"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сліпобачення" автора Пітер Уоттс. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 113
Перейти на сторінку:
під нею?

П'єр Трубецькой

— Штука в тому, — сказала Челсі, — що особисті стосунки вимагають зусиль. Ти мусиш намагатися, розумієш? Я рву задницю заради цих стосунків, тяжко працюю, але тобі, схоже, байдуже…

Вона гадала, що зробила для мене велике відкриття. Здавалося, наче я не розумію, до чого воно все йде, бо мовчу. А насправді я збагнув це раніше за Челсі. Нічого не говорив, бо боявся дати їй привід для розмови.

Мені стало тоскно.

— Ти мені не байдужа, — відповів я.

— Так само, як тобі не байдуже будь-що інше, — зауважила вона. — Але ти… я маю на увазі, що ти, Лебедю, часом просто чудовий, але варто нашим стосункам стати бодай трохи глибшими, ти просто зникаєш, віддаючи своє тіло на поталу бойовому комп’ютеру. І я більше не можу давати цьому раду…

Я дивився на метелика на її зап’ястку. Його веселкові крильця ліниво тріпотіли та складалися. Мені стало цікаво: скільки у неї таких татуювань? Я бачив п’ять на різних частинах тіла, але одночасно більше одного ніколи не з’являлося. Я хотів запитати у Челсі, але вирішив, що зараз не найкращий час для цього.

— Часом ти буваєш таким грубим, — сказала вона. — Я розумію, що це не зі зла, але… не знаю. Може, я для тебе просто запобіжний клапан чи щось на кшталт того. Може, ти так глибоко занурюєшся в роботу, що все навалюється на тебе, і тобі просто потрібна боксерська груша. Може, саме тому ти й кажеш образливі речі.

Вона чекала, що я щось відповім.

— Я просто був щирим.

— Ага. Паталогічно. Чи була в тебе хоч одна недобра думка, яку ти не висловив на загал? — Її голос тремтів, але очі лишалися сухими. — Може, моя провина не менша, ніж твоя. Чи навіть більша. З дня нашої зустрічі я усвідомлювала, що ти… відчужений. Гадаю, в глибині душі я завжди знала, що все скінчиться саме так.

— Навіщо тоді намагалася? Якщо знала, що наші стосунки приречені?

— Ох, Лебедю. Хіба не ти казав, що все колись розвалюється? Хіба не ти стверджував, що ніщо не триває вічно?

Мама й тато протрималися довше, ніж ми.

Я насупився, вражений, що це взагалі спало мені на думку.

Челсі вважала моє мовчання образливим.

— Я думала… Я гадала, що зможу допомогти тобі, розумієш? Допомогти виправити те, що зробило тебе таким озлобленим.

Метелик почав згасати. Я ніколи не бачив, щоб таке траплялося раніше.

— Ти розумієш, про що я? — запитала вона.

— Звісно. Що я псих, якого треба полагодити.

— Сірі, ти навіть від корекції відмовився, коли я пропонувала. Ти так боявся, що тобою маніпулюватимуть, що не спробував навіть базового каскаду. Ти єдина людина з усіх, кого я знаю, кого, певно, по-справжньому неможливо полагодити. Не знаю. Може, ти цим навіть маєш пишатися.

Я розкрив рота, але одразу ж його стулив.

Вона сумно усміхнулася.

— Нічого, Сірі? Взагалі нічого? Були часи, коли ти завжди точно знав, що сказати. — Вона пригадала одну з попередніх версій мене. — Тепер я запитую себе, чи ти бодай колись казав те, що маєш на увазі.

— Це нечесно.

— Справді, — вона стиснула губи. — Нечесно. Але я не це намагаюся сказати. Мабуть… річ не в тому, що твої слова були неправдивими. Радше, ти взагалі не знав, що вони означають.

Крильця втратили барви. Метелик перетворився на майже нерухомий тендітний чорно-білий ескіз.

— Я зроблю її, — сказав я. — Корекцію. Якщо це так важливо для тебе. Просто зараз.

— Надто пізно, Сірі. З мене годі.

Може, вона хотіла, щоб я спробував її повернути. Усі ці речення зі знаками питання, багатозначне мовчання. Може, вона давала мені нагоду виблагати ще один шанс. Може, просто хотіла, щоб я дав їй привід передумати.

Я міг би спробувати. «Будь ласка, не йди, — міг би сказати я. — Благаю тебе. Я ніколи не хотів проганяти тебе назовсім, лише трішечки, на безпечну відстань. Прошу. За тридцять довгих років я не почувався нікчемою, тільки коли ми були разом».

Та коли я знову підвів погляд, метелик зник, і Челсі теж. Вона пішла і забрала із собою тягар сумнівів і провини за те, що довела мене. Вона пішла, вважаючи, що ніхто не винен у нашій несумісності, що вона старалася як могла. Що навіть я старався, пригноблений власними проблемами. Вона пішла, можливо, навіть і не звинувачуючи мене. А я так і не зрозумів, хто з нас насправді прийняв остаточне рішення.

Я мав хист до своєї справи. Такий клятий хист, що продовжував працювати, навіть коли я цього не хотів.

— Господи! Ви це чули?

Сьюзан Джеймс гасала в барабані, як оскаженіла антилопа гну. Під кутом у дев’яносто градусів я бачив білки її очей. — Підключай канал зв’язку! Хутко підключай канал зв’язку! Вольєри!

Я підключив. Один шифратор колихався у повітрі, інший — досі тулився в кутку.

Джеймс приземлилася біля мене, гупнувши у підлогу обома ногами й похитуючись, щоб не втратити рівноваги.

— Зроби гучніше!

Шипіння кондиціонерів. Брязкання далеких механізмів, що відлунюється вздовж хребта. Звичне бурчання нутрощів «Тезея». Більше нічого.

— Ну гаразд, просто зараз вони цього не роблять, — Джеймс відкрила подвійний екран і запустила повтор. — Ось, — мовила вона, вмикаючи очищений, відфільтрований аудіозапис.

З правого боку вікна плавав шифратор. Кінчик одного з його мацаків витягнувся вперед і торкнувся стіни іншого контейнера. Шифратор, що скрутився ліворуч, не ворухнувся.

Мені здалося, буцімто я щось почув. Лише на мить: щось наче дзижчання комахи, от тільки найближча комаха перебувала на відстані п’яти трильйонів кілометрів від нас.

— Повтори. Сповільни.

Точно, дзижчання. Вібрація.

— Ще повільніше.

Низка клацань, що виривається з дихала дельфінів. Зневажливе пирхання.

— Ні, дай мені.

Джеймс увірвалася в особистий простір Каннінґема й пересунула бігунок ліворуч.

Тік-тік… тік… тік-тік-тік… тік… тік-тік-тік…

Через зменшення допплерівської частоти майже до нуля сигнал розтягнувся майже на хвилину. У реальному ж часі він тривав не довше ніж півсекунди.

Каннінґем збільшив зображення. Згорнутий у клубок шифратор не рухався. Тільки йшла брижами шкіра й ворушилися вільні мацаки. Але раніше я бачив тільки вісім кінцівок, а тепер угледів кістлявий відросток дев’ятої, що витикався позаду центрального вузла. Дев’яте, приховане від наших поглядів щупальце вибивало ритм — тік-тік-тік, доки інше створіння байдуже притулилося до стіни зі свого боку…

А тепер — нічого. Плавучий шифратор безцільно рухався у

1 ... 64 65 66 ... 113
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпобачення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сліпобачення"