Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

далечіні, по той бік видимого, лежали спалені кістки доброї Лени, десь там, може, досі мандрує його товариш Роберт, якщо його не забрала чума; десь там лежав покійний Віктор, і десь, далекий і зачарований, знаходився й монастир його юнацьких років, стояв замок лицаря з його прекрасними доньками, металася або загинула нещасна зацькована Ребека. Всі ці численні й розпорошені місця, ці поля й ліси, міста і села, замки й монастирі, всі ці люди, живі чи мертві, були в ньому присутні й пов’язані між собою, в його пам’яті, в його любові, його каятті, його скорботі. А якщо завтра і його забере смерть, усе це знову розпадеться і згасне: вся ця книга образів, повна жінок і любові, літніх ранків і зимових ночей. Настав час ще щось зробити, створити і залишити після себе щось таке, що переживе його.

Це життя, ці мандри, всі ці роки, відколи він пішов у світ, залишили поки що небагато плодів. Залишилося кілька фігур, які він зробив колись у майстерні, особливо Йоан, та ще ця книга образів, цей нереалізований світ в його голові, прекрасний і скорботний світ спогадів. Чи вдасться йому врятувати що-небудь з цього внутрішнього світу і виставити назовні? Або все так і продовжуватиметься: постійно нові міста, нові краєвиди, нові жінки, нові переживання, нові образи, що накопичуються один на інший, з яких він нічого не винесе, крім цієї неспокійної, хоч болісної, але й прекрасної переповненості серця?

Адже це жахливо, як життя глумиться над нами, хоч смійся, хоч плач! Або живеш, граючи всіма почуттями, тамуючи спрагу біля грудей праматері Єви, – тоді хоч і відчуваєш неабияку насолоду, проте не маєш жодного захисту від тлінності; тоді ти, як той гриб у лісі, який сьогодні виграє яскравими кольорами, а завтра вже згнив. Або ж, намагаючись захиститися, зачиняєшся в майстерні, бажаючи спорудити пам’ятник швидкоплинному життю, – тоді мусиш відмовитися від самого життя, перетворюючись на інструмент, хоч і стоїш на службі вічного, але при цьому всихаєш, втрачаючи свободу, повноту і радість життя. Так трапилося з майстром Ніклаусом.

Але ж усе це життя тільки тоді й має сенс, якщо вдасться поєднати і те, й інше, коли воно не роздвоєне тим нещадним або-або! Творити і не бути змушеним платити за це життям! Жити і не бути змушеним зрікатися благородства творення! Невже це неможливо?

Може, є люди, здатні на це. Може, є чоловіки і батьки сімейства, які, зберігаючи вірність, не втрачають чуттєвої насолоди? Може, є осілі, яким брак свободи і небезпеки не висушує душу? Може. Але він таких ще не бачив.

Здавалося, що все буття ґрунтується на двоїстості, на суперечностях; ти або жінка, або чоловік; або бродяга, або обиватель, або розумний, або чуттєвий – ніде вдих і видих, чоловіче і жіноче, свобода і порядок, інстинкт і духовність не могли відбуватися одночасно, завжди за одне треба було платити втратою іншого, і завжди одне було настільки ж важливим і жаданим, як інше! Жінкам у цьому сенсі було, мабуть, легше. Їх природа створила так, що чуттєве бажання несло з собою свій плід, а з щастя любові виходила дитина. У чоловіків замість цієї простої плодючості була вічна туга. Невже Бог, який усе так створив, був злий і ворожий і злорадно посміявся над своїм творінням? Ні, він не міг бути злим, створивши козуль і оленів, риб і птахів, ліс, квіти, пори року. Але тріщина пройшла через його творіння, хіба що воно не вдалося і було недосконалим, чи то Бог мав особливі наміри, наділяючи буття людини саме цією порожнечею і тугою, чи, може, це було сім’я ворога, первородний гріх? Але чому ця туга і невдоволення повинні бути гріхом? Хіба не з них виникло все прекрасне і святе, що створила людина, повернувши Богові подячну жертву?

Пригнічений своїми думками, він спрямував погляд на місто, побачив ринок і рибний базар, мости, церкви і ратушу. А ось і замок, гордий палац єпископа, де нині править граф Гайнріх. Під цими вежами і довгими дахами живе Аґнес, його прекрасна королівська коханка, така начебто зарозуміла, але й здатна так несамовито віддаватися в любові. З радістю він подумав про неї, з радістю і вдячністю згадуючи минулу ніч. Щоб пережити щастя цієї ночі, щоб зуміти так ощасливити цю чудову жінку, йому знадобилося все його життя, весь досвід з жінками, всі мандри й біди, холод засніжених ночей, вся дружба і близькість з тваринами, квітами, деревами, водами, рибами, метеликами. Йому знадобилися всі загострені пристрастю й небезпекою почуття, бездомність, увесь накопичений за багато років світ образів. Доки його життя було садом, в якому цвіли такі чудові квіти, як Аґнес, він не міг нарікати.

Цілий день провів він на осінніх пагорбах, блукаючи, відпочиваючи, підкріплюючись хлібом, думаючи про Аґнес і про вечір. Перед настанням ночі він знову був у місті й наближався до замку. Стало прохолодно, з вікон будинків струменіло спокійне червоне світло, йому зустрілася ватага хлопчиків, які, співаючи, несли на палицях видовбані гарбузи з вирізаними мармизами і вставленими всередину свічками. Від цього маленького маскараду повіяло зимою, Ґольдмунд з посмішкою дивився їм услід. Довго тинявся він біля замку. Тут досі була делегація священиків, то в одному, то в іншому вікні можна було побачити когось з духовенства. Нарешті йому вдалося прослизнути всередину і знайти покоївку Берту. Його знову сховали в гардеробній, доки не з’явилася Аґнес і не відвела його до своєї кімнати. Лагідно зустріла вона його, її прекрасне обличчя було ніжним, але нерадісним; вона була сумна, вона відчувала неспокій і страх. Він мусив докласти зусиль, щоб трохи розважити її. Поступово, під дією його поцілунків і пестливих слів, вона трохи заспокоїлася.

– Ти вмієш бути таким милим, – сказала вона вдячно. – У тебе в голосі такі глибокі звуки, мій голубе, коли ти так ніжно туркочеш і втішаєш мене. Я люблю тебе, Ґольдмунде. Якби ж то ми були далеко звідси! Мені тут більше не подобається, щоправда, і так це скоро скінчиться, графа відкликають, незабаром повернеться цей дурний єпископ. Граф сьогодні злий, священики замучили його. Ох, хоч би він не побачив тебе! Тоді ти й години не проживеш. Мені так страшно за тебе.

В його пам’яті зринули напівзабуті звуки – хіба він вже не чув цієї пісні колись давно? Так говорила йому колись Лідія, так закохано й боязко, так ніжно й сумно. Вона приходила ночами до нього в кімнату, сповнена любові й трепету, тривоги, жахливих картин, намальованих страхом.