Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

– О, але ж він тобі подобається, так? – хитро посміхнулася Руслана, виглядаючи щось у мобільному.

Навіть не одразу зрозуміла про що це вона, тому що слідила, щоб Марго не плела якісь нісенітниці матері. Знаю я як в неї язик, наче помело.

– Мені? З чого ти взяла? – обурилася і швидко змінила тему. – Так чого ви приїхали? Звідки ви одне одного знаєте?

– Яка вона миленька тут! – засюсюкала Марго, розглядаючи фото. – Можна я візьму цю фотографію, Каю покажу?

– Можна, – погодилась мама, ставлячи на стіл свій кулінарний шедевр, який я ледве розрізала на частини.

– Не можна! – я з ляском закрила альбом і відставила його в сторону. – Навіщо ви приїхали, та ще й із Русланою? Звідки ви одне одну знаєте? Що тут взагалі відбувається?

– Руслана ж сказала, що ви тепер вчитеся разом! – схоже, Марго все-таки встигла привласнити фотографію, яку швидко сховала у свою сумочку.

– У сенсі?

– Я їду вчитися в Біле Ікло, – задоволено промовила сестра, строчачи смс.

– Навіщо? Ти ж вступила в себе вдома в медичний?! –  здивувалась, дивуючись спокою сестри.

– Ні, балів не вистачило, – байдуже промовила вона.

– Що? – здивувалася ще більше.

Руслана завжди була цілеспрямованою, вона навіть до репетиторів ходила, щоб вступити. Як це їй балів не вистачило?! Вона ж не така невдаха, як я, що переплутала дату тесту.

– Я вже зняла для вас гарну квартиру в місті. Житимете разом! – поставила перед фактом Марго. Вона усміхалась, упевнена, що я одразу погоджусь. Руслана поруч з нею, всіляко показувала свою не зацікавленість в розмові. Її пальці щось клацали в телефоні, і як за звичай, вона забула про мене, зацікавившись власними справами.

– А мене ніхто не питатиме, хочу я вчитися там чи ні? – обурилася, дивлячись прямо в очі жінки, що так нав'язливо ввірвалась в мій дім.

– Та годі тобі, Даринко, всі й так знають, що це твій єдиний шанс здобути хоч якусь освіту, – вона знову посміхнулась, протягуючи до мене руку через стіл, та я сіпнулась назад, не бажаючи цього дотику. – Ти ж мріяла про інститут, чи не так? – жінка виразно глянула на Руслану, показуючи хто саме їй розказав про мою мрію. – У тебе більше не буде такої можливості.

У мене нема грошей на платне відділення, а з моїми оцінками, бюджет мені не світить. Та і як я можу кудись поступити, коли мені потрібно працювати, щоб прогодувати себе і маму? Її пенсія по інвалідності просто мізерна, її навіть на лікарство не вистачає, не те що за комуналку заплатити. Моя мрія залишиться тільки мрією, а життя ніколи не зміниться. Від одної думки про це, я немов задихаюсь, не в змозі вирватись з цієї бульбашки виживання, а не життя, що в останній час душила мене, не гірше зашморгу на шиї. Так, її слова були правдивими, але це не відмінює їх жорстокості. Наче вона так хотіла поставити мене місце, указати, що я повинна бути вдячна їй, і її сімейці перевертнів, за те що вони дають мені такий шанс.

– Ні, – повторила на одному дихання, дивлячись тільки в очі жінки.

– Чому? – здивувалась жінка. – Невже ти не хочеш здобути освіту? Врешті решт там твій брат і навіть сестра, ви будете поряд, та й хлопчики про тебе подбають.

– Я не хочу, щоб про мене дбали, – повторяю, оглядаючись на маму, що за час розмови просто сиділа мовчки дивлячись кудись в сторону. – Мені є про кого самій дбати.

Пані Дем’янівна подивилась на мою матір, на її лиці не було ніяких емоцій. Так можна дивитись на меблі, а не на живу людину. Я бачила такий погляд на своїй матері не раз і не два. Інколи люди питають, що з нею не так іноді просто відводять погляд, удаючи, що її не існує. Інколи люди грають в благородство, намагаючись удати, що розмовляють з нею.

Вчора мама прийшла до мене на роботу, всі на моїй зміні її побачили, вона не йшла, скільки б я її не просила, вештаючись по магазину і відлякуючи покупців. Тоді директор підійшла до мене і перед усім магазином, попросила закінчити зміну раніше і вивести її з магазину. Мама нічого не робила, говорила тільки сама з собою, махала руками, роздивляючись товари, але нічого не робила, щоб заслужити ті погляди, сміх, презирство чужих людей, які поняття не мають яка вона насправді. Я бачила це в погляді оточення не раз і не два, але переносити їх спокійно так і не навчилась. Моя рука стиснула руку матері під столом, вона холодна, як завжди.

– Донечко, – усміхнулась вона, нарешті вийшовши зі свого стану, після чого погладила мене по голові, так що я поспішно витерла непрошені сльози рукою.

– Ми всі не вічні, адже так? – Марго усміхнулась, на секунду зустрівшись поглядом з мамою, після чого знов продовжила насідати на мене. – Тобі треба жити власним життям. Ти ж не хочеш прожити все життя ось так?

– Чоловік говорив про навчання, я не проти, – промовила мама, цокаючись чаркою з Марго. – Він скоро вернеться з відрядження, піде на пенсію.

– Куди? — взагалі про щось таке вперше чую.

– А ти поїдеш туди, доглянеш за братом, – продовжила мама, то підносячи чарку, то ставлячи її назад на стіл, наче та по меншій мірі замінована. –  Мій бідний хлопчик, такий худий став.

– Та він їсть більше, чим решта, – бормотіла Марго, ховаючись за чаркою. – Я тільки замовленнями з ресторану й справляюсь. Може ти, Даринко, йому будеш готувати?