Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

– Нізащо, – буркнула тут же. – Не говоріть так, наче я уже погодилась.

Марго виразно подивилася на мене, наче ця відповідь очевидна. Руслана теж своєю байдужістю до навколишнього наче доводила, що так воно і є. Та що це з усіма? Та що це зі мною?! Це ж мій єдиний шанс на хорошу освіту, а потім і на хорошу роботу! Більше ніякого продавця чи посудомийки, у мене є майбутнє. Яка різниця, хто живе в тому ж місті, хто такий шанс пропонує.

– Добре, – згода злетіла з губ так легко, наче я скинула з нею важкий тягар.

Подивилась на маму, та усміхнулась мені, наче даючи сил, на цю очевидну дурість. Я пожалію, точно пожалію, а все одно спробою.

– Що добре? – перепитала Руслана.

– Згодна, я буду там навчатися, – промовила я, відчуваючи недобре.

***

Знову це місто, знову той самий фонтан. Ми в'їхали в центр міста, коли вже настала північ. Усю дорогу я тряслася від страху. Місис Тактовність і так страшно водить, а зараз, коли вона випила невідому кількість коньяку, її їзда стала смертельно небезпечною. Уже кілька годин я, втиснувшись у переднє сидіння, молилася, щоб нас хто-небудь зупинив. Одній Руслані пощастило, вона весь час спала на задньому сидінні, допивши пляшку, яку принесла Марго.

– Ось ми й приїхали! – радісно видала Марго і припаркувалася перед однією з будівель, поруч із церквою.

Не дочекавшись поки заглухне мотор, я вискочила на вулицю. Морозне повітря трохи заспокоїло мене. Голова противно гуділа, до горла підкочувала нудота.

– Зараз зателефоную хлопчикам, нехай приїдуть, допоможуть із валізами, – тримаючи мобільний плечем, поставила перед фактом Марго.

Вона відчинила двері машини, але все ще сиділа на сидінні.

– Ви на годинник дивилися? Дайте спокій, самі впораємося! – обурилася я, відчинила двері й спробувала витягнути сестру на вулицю. Руслана щось мукала і сильно билася ногами.

– Алло, – вона зовсім не звернула уваги на мої слова, – Кай, мені дуже потрібна твоя допомога! Не міг би ти приїхати?

– Чому саме він?! – схопила сестру за ногу і потягла з машини.

– Що значить, не можеш?! – обурилася Марго, напевно, Кай уже давно спить, – Що значить із дівчатами в клубі? А як же Даринка?!

– Що? – впустила ноги сестри, і та з'їхала з сидіння машини просто на тротуар.

– Даринко! – ледь не зі сльозами на очах Місис Тактовність підбігла до мене, і вручила мені мобільний телефон. – Вислови все цьому мерзотнику!

– Чого?! – я штовхнула телефон назад Марго. – Не зустрічаюся я з ним, скільки потрібно повторювати?! Ну і що я його голим бачила?! У нього взагалі маленький! – якщо й брехати, то у великих розмірах. – Мені взагалі інший ваш син подобається!

– Хто? – хором проговорили Руслана і Марго. Тільки з мобільного було чути добірну лайку.

– Не ваша справа! Досить мене зводити з цим індиком! – забувши про сестру, пішла до багажника, діставати валізи.

– Ти як себе з матір'ю ведеш?! Це що за лайка?! – відволікшись на мобільний телефон, Місис Тактовність даючи мені спокій. – Ось тому навіть Даринка від тебе ніс відвертає! Ти хочеш знати, де ми?

– Навіть не здумайте йому сказати! – перервала їхню розмову я, взяла під руки сестру і закинула її собі на спину. – Досить базікати, показуйте дорогу.

– Добре, добре! – відповіла мені Місис Тактовність, а потім знову повернулася до розмови через мобільний телефон. – Чув, вона тебе бачити не хоче.

– О, стійте! – згадала я витівку вузькоокого. – Нехай передасть Кирилу, що завтра в нас буде дуже палка зустріч, я йому ще зателефоную.

– Чув? – запитала Марго в мобільного телефону і трохи розсерджено додала. – Ну все, бувай.

– Ну, показуйте, де нам жити! – штовхнула стегном сестру. – Прокидайся, засранко! Чому я маю тебе носити?

– Давайте ще по одній! – видала Руслана, не відкриваючи очей.

– Ходімо, ходімо! – заметушилася Марго, зачиняючи двері машини.

Вона повела нас до непомітних дверей, недалеко від вітрини магазину мобільних телефонів. Ми увійшли в коридор, потім піднялися сходами на другий поверх. Будинок був триповерховим, на майданчику по троє дверей.

– Ось це ваша квартира, – Марго підійшла до дверей посередині та почала порпатися в сумочці, потім дістала зв'язку ключів.

Вона відчинила двері, поки я ледве дотягла сестру до дверей. Дем’янова пройшла в невеликий передпокій і ввімкнула світло. Хитаючись, я затягла сестру в кімнату і разом із нею впала на диван.

– Ну як тобі? – запитала жінка, поки я спробувала вибратися з–під сестри, не зіштовхнувши її при цьому на підлогу.

Сівши, я подивилася по сторонах: велика кімната з євроремонтом. Пощастило хоч, усі меблі не були в тому ж стилі, що й у вовків удома. Жовтий диван, пара комп'ютерних столів, книжкова шафа і великий плазмовий телевізор на стіні.

– Тут один диван? – запитала я, знімаючи з себе куртку.

– Ще спальня, он там, – кивнули мені в бік передпокою. – Тут, звісно, набагато краще, ніж у тебе вдома. Бідолаха, – знову її знаменита тактовність, жінка порилася в сумці, потім дістала звідти теку, – підпиши договір оренди.