Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

– Гаразд, – промовила я, відчуваючи страшну втому, – давайте.

– Ось, – вона простягнула мені ручку і підсунула теку з паперами. Поставила свій підпис на всіх паперах, їх виявилося якось занадто багато.

– Русь, прокидайся, тобі теж потрібно підписати, – штовхнула я сестру, на що та не звернула жодної уваги.

– Ні, її підпису не треба! – усміхаючись якось надто радісно, відповіла Марго і сховала теку з паперами в сумку.

– Тільки я орендар? А хіба ви не повинні дати мені копію документів? – запитала я, намагаючись протерти очі.

– Так їх ще власник не підписав і не завірив, – відповіла Марго. – Піду по валізи.

Очі мої самі заплющилися, хоча шосте чуття підказувало щось погане. Сестра штовхнула мене плечем, і я злетіла на підлогу.

– От чорт, – застогнала і згорнулася в позу ембріона.

Снився осінній ліс, яким я гуляла і збирала різноколірне листя, як колись у дитинстві. Раптом мене підхопив порив вітру і підняв угору, над деревами. За верхівками дерев побачила приголомшливої краси схід сонця. Таких кольорів я ніколи не бачила: ніжні та яскраві від персикового до малинового. Тепле повітря огорнуло мене, так що кинуло в жар, а на шкірі з'явилися мурашки.

І запах, такий приголомшливий запах! Наче пахло моїм улюбленим шоколадом, ще й мандаринами, і тим дивним запахом, що буває лише влітку, після дощу... Тобто всім, що мені шалено подобається.

Мені було так добре в цьому сні, але вранці я прокинулася, наче від кошмару. Різко сіла на ліжку.

– Чортів Кай, – прокричала я. Чому він мені снився?!

Мені здалося, що уві сні я розплющила очі, побачила його обличчя і знову заплющила очі. Може його пика мені просто наснилася, на секунду мені здалося це таким реальним. Уся кімната пахла, як і уві сні, тим приємним запахом. Пахощі, чи що, такі? Озирнувшись, побачила, що в незнайомій кімнаті. Спальня в біло-рожевих тонах, і в стилі принцеси. Мережива, рюші на всьому, на подушках, ковдрі, навіть на килимі. У кутку біля дверей велика біла шафа, кілька тумбочок, шафа для взуття, велике дзеркало, все як із набору меблів для Барбі.

– Руслана! – крикнула, намагаючись вибратися з–під купи ковдр із рюшами.

– Чого тобі? – у двері увійшла заспана сестра, але вже з мобільним у руці, побачивши кімнату, вона прийшла в захват. – Поміняймось, тут так класно!

– Котра година? – нічого я з нею не поміняюся, не в моєму смаку, зате пахне приємно.

– Майже дев'ята, – сказала сестра, зазирнувши в мобільний, і пішла, базікаючи по ньому. – Ти ще тут? Так от, тут такий класний телек...

– Скільки? – схопилася за голову, ми ще годину тому мали бути в деканаті. Вибігла в коридор, мало не збила сестру. – Збирайся, ми спізнюємося!

Скільки я не підганяла Руслану, ми вийшли з дому лише через пів години. А до університету ми дійшли тільки за годину, постійно сварячись і періодично запитуючи дорогу в зустрічних.

– Ей, ти ж була тут раніше! Чому ти не знала дорогу? – обурилася сестра.

– Мене на машині Марго возила! – відрізала я.

– Ну, то чому ти їй не подзвонила, щоб вона нас підвезла?! – обурилася сестра, коли ми зайшли в деканат.

– Нізащо! – мені абсолютно не хочеться від них залежати. – Зате ми побачили місто і тепер знаємо, як дістатися самим.

– Та ти знущаєшся! Мої бідні ноги не витримають таких прогулянок, – вона скривилася, поправляючи туфлю на височенній шпильці. Взагалі сестра сьогодні одягла мініспідниця, кофту з величезним вирізом і тонку білу курточку.

– Ти чого так вирядилася? – запитала я, перед дверима приймальні.

– Справді шалений вигляд маю? – усміхнулася сестра. – Завжди важливе перше враження! Ось подивляться на мене й одразу зрозуміють, що я розумна красуня!

– Ну, друге може бути, але на перше ніщо не вказує, – пожартувала я.

– А от якщо подивитися на тебе, – вона гидливо тицьнула в мене, – навіть не зрозуміло, хто ти, дівчина чи мужик у безформній кенгурушці й драних джинсах?

– Якби не твій пояс айкідо... – прошепотіла я, відчинивши двері.

Руслана увійшла першою, я за нею, намагаючись вдавати, що не чую, як та сміється.

– Прізвища, – пробубнила секретарка, не відриваючись від екрана комп'ютера.

– Васильєва. Я перевелася з обласного медичного, – першою представилася Руслана, оскільки її мати доводилася сестрою моєму батькові, прізвища в нас відрізнялися.

– Ти ж казала, що провалилася? – прошепотіла я на вухо сестрі.

– Ось, – видала секретарка купу паперів, – список предметів, розклад, навчальний план. Пара вже почалася.

– Побачимося, – забравши купу паперів, сестра пішла, проігнорувавши моє запитання.

– Я Дарина Люта, – промовила я.

– Не знаю такої, – майже миттєво відповіла секретарка.

– Мене нещодавно мали зарахувати, – спробувала пояснити їй.

– Зараховують у вересні, а не серед семестру, – не відволікаючись від монітора, жінка щось друкувала. Я дещо запізно звернула увагу, що жінка була молоденька і дуже симпатична.