Читати книгу - "Homo Deus"

Щоправда, книжкова полиця психотерапевта тріщить під вагою творів Фройда і Юнга та підручника на тисячу сторінок «Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders (DSM)»[16]. Однак це не Святе Письмо. DSM діагностує життєві негаразди, а не сенс життя. Більшість психологів вважають, що лише людські почуття мають право на визначення справжніх смислів людських дій. Тож не важливо, що думає психотерапевт про справи свого пацієнта, як і не важливо те, що думають Фройд, Юнг і DSM про стосунки взагалі, і психотерапевт не повинен нав’язувати свої погляди пацієнтці. Навпаки, він повинен допомогти їй дослідити найтаємничіші куточки її серця. Там і лише там вона знайде відповіді. Там, де середньовічний священик мав «гарячу лінію» з Богом і міг відділити для нас добро від зла, сучасний психотерапевт лише допомагає побачити наші власні внутрішні почуття.

Це частково пояснює зміну шляху розвитку інституту шлюбу. У середні віки шлюб вважався священним актом, який визначає Бог. Бог також уповноважував батька одружувати дітей згідно з його бажаннями та інтересами. Відповідно позашлюбні стосунки були безсоромним бунтом проти і небес, і батьківської волі. Це був смертний гріх незалежно від того, що відчували й думали стосовно нього коханці. Нині люди одружуються по любові, і саме їхні особисті почуття надають цінності цьому зв’язку. Тож якщо ті самі почуття, які колись привели вас в обійми одного чоловіка, тепер ведуть в обійми іншого, то що ж тут неправильного? Якщо позашлюбні стосунки приносять вихід емоційним і сексуальним бажанням, яких не задовольняє ваш подружній партнер протягом двадцяти років, і якщо ваш новий коханий люб’язний, пристрасний і чуйний до ваших потреб, то чому б не насолодитися цим?

Однак заждіть, можете сказати ви. Ми не можемо ігнорувати почуття інших сторін. Жінка і її коханець можуть почуватися чудово в обіймах одне одного, проте якщо їхні подружні партнери виявлять це, то всі, мабуть, почуватимуться зле якийсь час. А якщо це приведе до розлучення, то їхні діти можуть отримати емоційну рану на десятиліття. Навіть якщо стосунки ніколи не виявляються, підтримання їх викликатиме багато напруги і може призвести до відчуження й роздратування.

Найцікавіші дискусії в гуманістичній етиці розгортаються навколо ситуацій на зразок позашлюбних стосунків, коли стикаються людські почуття. Що трапиться, коли одна й та сама дія викличе в однієї особи добрі почуття, а в іншої — погані? Як ми можемо зважити ці почуття одне відносно одного? Чи позитивні почуття двох коханців переважать негативні почуття їхніх шлюбних партнерів і дітей?

Не важливо, що ви думаєте про це конкретне питання. Значно важливіше зрозуміти тип аргументів, які використовують обидві сторони. Сучасні люди розходяться в думках щодо позашлюбних стосунків, однак незалежно від їхньої позиції, вони намагаються виправдати їх в ім’я людських почуттів, а не в ім’я Святого Письма й небесних настанов. Гуманізм навчив нас, що щось може бути поганим лише в тому разі, коли воно зумовлює у когось погані почуття. Убивця неправий не тому, що якийсь бог сказав йому «Не вбий». Радше вбивця неправий, бо це викликає страшні страждання жертви, членів його сім’ї, його друзів і близьких. Крадіжка погана не тому, що в якомусь стародавньому тексті сказано «Не кради». Радше крадіжка погана тому, що коли ви втрачаєте своє майно, то почуваєтеся погано. А якщо дія не викликає ні в кого поганих почуттів, то в ній нема нічого негативного. Якщо той самий старовинний текст каже, що Бог наказав нам не створювати образів людей чи тварин (Вихід 20:4), проте мені подобається ліпити подібні фігури і я не загрожую нікому в цьому процесі, — то що тут може бути поганого?

Та сама логіка домінує в сучасних дебатах стосовно гомосексуальності. Якщо два дорослі чоловіки мають задоволення від сексу між собою і, роблячи це, не завдають шкоди нікому іншому, то чому це має бути поганим і чому ми маємо це засуджувати? Це приватна справа тих двох чоловіків, і вони вільні вирішувати її згідно зі своїми власними особистими почуттями. Якби в середні віки два чоловіки зізналися священикові, що вони кохалися між собою і що ніколи раніше не почувалися такими щасливими, то їхні приємні почуття не змінили б осудної оцінки священика, а брак відчуття провини в них лише погіршив би ситуацію. Нині, навпаки, якщо два чоловіки кохаються, їм кажуть: «Якщо для вас це добре — робіть! Нехай жоден священик не мутить ваш розум. Просто стежте за своїм серцем. Ви найкраще знаєте, що для вас добре».

Досить цікаво, що нині навіть релігійні фанатики приймають цей гуманістичний дискурс, коли хочуть вплинути на громадську думку. Наприклад, кожного року протягом останнього десятиліття ізраїльська громада ЛГБТ проводила ґей-паради на вулицях Єрусалима. Це унікальний день гармонії в цьому сповненому конфліктів місті, бо є єдиною оказією, коли релігійні євреї, мусульмани й християни раптом знаходять спільний привід — вони об’єднуються у своєму гніві проти ґей-параду. Але найцікавішими є аргументи, які вони висувають. Вони не кажуть: «Ці грішники не повинні проводити ґей-парадів, адже Бог забороняє гомосексуальність». Замість цього вони пояснюють у кожний доступний мікрофон і телекамеру, що «споглядання на ґей-парад, який проходить крізь священне місто Єрусалим, ображає наші почуття. Якщо ґеї хочуть, щоб ми поважали їхні почуття, то повинні поважати наші».

Мусульманські фанатики 7 січня 2015 року вбили кількох працівників французького журналу Charlie Hebdo, оскільки цей журнал опублікував карикатури на пророка Махаммеда. Протягом наступних днів багато мусульманських організацій засудили напад, однак дехто не міг втриматися і додати «але». Наприклад, Синдикат єгипетських журналістів засудив терористів за насильство, проте на одному диханні засудив журнал за «образу почуттів мільйонів мусульман у всьому світі». Зверніть увагу, що Синдикат не звинуватив журнал у невиконанні волі Бога. Саме це ми і називаємо прогресом.

Наші почуття надають смислу не лише нашому приватному життю, а й соціальним та політичним процесам. Коли ми хочемо знати, хто повинен правити країною, яку зовнішню політику прийняти і яких вжити економічних заходів, ми не шукаємо відповідей у манускриптах. Ми не слухаємося наказів папи чи ради Нобелівських лауреатів. Радше в більшості країн ми проводимо демократичні вибори й запитуємо людей, що вони думають про поточні справи. Ми віримо, що виборець знає найкраще, а вільний вибір окремих індивідів має найвищу політичну владу.

Однак звідки виборець знає, що обрати? Принаймні теоретично очікується, що виборець звертатиметься до своїх найглибших почуттів і