Читати книгу - "Корона Медіаносу. Балада про тигрів, собак та щурів, Арія Вест"

І, хоч принцеса й не стала розповідати про це юнакові, його погляд чомусь змінився на якийсь відчужений, напружений, мовби щось у її поведінці раптово змусило його сильно засмутитися.

Вирішивши, що, мабуть, могла чимось образити юнака, принцеса перевела розмову в інше русло:

― То що ж, якщо привидів не боїшся, чи існує щось, що викликає у тебе… істинний страх?

Вей тут же змінився в обличчі. Спочатку узяв трохи їжі, запхав до рота, пережував, і проказав:

― Мій істинний страх? ― його голос все ще звучав дещо відчужено, і принцеса ніяк не могла зрозуміти, в який момент все встигло так змінитися. До сих пір він же був абсолютно зацікавлений у будь-якій розмові з нею, що ж могло статися після згадки про мішечок цянь-кунь… та невдовзі Вей проговорив, трохи піднявши підборіддя: ― Думаю, на світі немає речі, яка могла б мене по-справжньому злякати.

― Хм, ― Релі також взялася набирати їжу ложкою. ― А я чула, що люди, які стверджують, що нічого не бояться, насправді можуть виявитися цілковитими боягузами.

На це Вей проказав уже своїм звичним голосом, сповненим якоїсь частки самовпевненості:

― Але ж ми не люди. Тож… це лише гіпотетичне твердження.

На це принцеса не знайшла, що відповісти, тож лише ствердно кивнула.

Невдовзі вони закінчили їсти, прибрали зі столу і приготувалися до сну. Було вирішено, що Релі спатиме на ліжку, а Вей на підлозі. Та коли вони вляглися, і хлопець став дуже активно перевертатися з боку на бік, принцеса дозволила йому лягти поруч із нею, за умови, що він вестиме себе тихо.

Та опісля кількох хвилин лежання у цілковитій тиші вийшло так, що саме принцеса виявилася тією, хто порушив її:

― Насправді, я не багато пам’ятаю із наших розмов у темниці. З тих пір минуло чимало часу. Та впевнена, що ти не говорив, за що опинився за решіткою.

Вей лежав прямо, дивлячись у дах. Принцеса повернулася на бік, аби поглянути на нього. Щойно це сталося, він так різко повернувся до неї, що долоні принцеси мовби самі по собі дуже міцно стиснули ковдру.

Він дивився на неї впритул, дивився своїми проникливими зеленими очима, але дивився уже геть не так, як раніше. Зараз у його очах був смуток, і, можливо, навіть відчуття критичності. Але… до неї? Чи… до самого себе?

Уста юнака зронили, ледь заворушившись:

― Сама ж просила бути тихо.

Релі випустила повітря, злегка привідкривши рот. Вона явно не могла дихати рівномірно і спокійно, коли він перебував так близько… було щось у цьому юнакові… щось таке, що змушувало її відчувати вкрай незрозумілі емоції.

Нарешті Вей перевернувся на спину і, втупившись у дах, заговорив:

― Раніше… я служив королю. У наближеному до нього колі. Та одного разу я скоїв помилку. Я підставив його. Спочатку він хотів убити мене на місці, та інші заступились за мене. Вмовили посадити у темницю, почекати, поки гнів короля ослабне. То й я сидів. А потім прийшла ти. І ми втекли. А король убив моїх батьків, ― він говорив це таким монотонним голосом, мовби це була зовсім не його історія, а кого-небудь, кого він зустрів на вулиці. Та раптом, коли хлопець знову повернувся до неї, Релі відчула, як помилялась: ― Тож ось відповідь на твоє питання про страх, ― проникливим голосом зронив Вей. ― Смерть мами і тата було, можливо, найгіршим, що я пережив у своєму житті. Та гірше те, що це був його спосіб впливу. На мене. Так що, мабуть…. Ось що мене найбільше лякає. Коли моїми близькими намагаються мене шантажувати. Коли позиціонують людські емоції як спосіб досягнення мети.

Релі різко насупилася. Вона явно не очікувала почути таку відвертість від цього, здавалося би, надзвичайно таємничого юнака. Тож усе, на що вона спромоглася, було:

― Гм-гм.

Вей не змусив себе довго чекати. Розслабивши обличчя, він запитав цілком буденним тоном:

― А тебе що лякає найбільше, принцесо?

Релі також перевернулася на спину. Обвела очима дах, замислилась.

― Раніше я б сказала, що зрада. Коли ти комусь довіряєш, відкриваєш свою душу, і виявляєшся обманутим, обведеним довкола пальця. Відчуваєш себе останнім лайном на світі.

Вей повернувся до неї, зашурхотівши своєю ковдрою:

― А зараз? Зараз чому так не думаєш?

Релі відповіла щиро:

― Не знаю. Я давно вже вирішила, що нікому не довірятимусь. В кінці кінців, лиш зброя і холодний розум все вирішують.

На це Вей відповів із легкою усмішкою на устах, Релі була впевнена, хоч і дивилася виключно на дах:

― Ну неправда. Якби всі питання вирішували тільки зброєю, людство загинуло б у нескінченних війнах.

Принцеса різко повернулася до нього. Тепер її уже не так бентежила його близькість:

― Але ж воно так і є, ― проникливо зронила вона. ― Ми усі гинемо в нескінченних війнах. Так, якийсь час у світі триває мир, та тоді історія знову повторюється. Люди стверджують про те, що слід вирішувати все словами, не вдаватися до зброї. Та що, коли супротивника не переконати? Слід тут же скласти перед ним зброю? Авжеж, ні. Це правило виживання. Хто спритніший, хто хитріший, у кого більше мізків. Ось той виживає.