Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Вона зупинилася, щоб набрати повітря в груди, і в мене з’явився шанс вставити хоч слово.

— Я не люблю віскі. Я взагалі не дуже люблю алкоголь… Хіба що пиво.

— О, — Барбі здавалася трохи роздратованою, — пива в мене немає.

— Що ж, усе гаразд. Я можу й не пити…

— А я ні, любчику. Сьогодні один з таких днів.

Барбі налила собі великий келих червоного вина і умо­стилась у кріслі, налаштовуючись до розмови.

— Я вся твоя, — сказала вона з кокетливою посміш­кою. — Що ти хочеш дізнатися?

— Якщо ви не проти, у мене є кілька запитань.

— Так, викладай.

— Алісія колись згадувала про те, що її відвідує лікар?

— Лікар? — Барбі здавалася здивованою таким питанням. — Ти маєш на увазі психіатра?

— Ні, я про звичайного лікаря.

— О, гм, я не… — Барбі замовкла і замислилася. — Насправді, коли ви про це сказали, так, я згадала: казала про якогось лікаря…

— Ви знаєте його ім’я?

— Ні, не знаю, але пам’ятаю, що розповідала їй про свого лікаря, лікаря Монкса, він просто неймовірний. Йому варто просто подивитися на вас — і він одразу розуміє, що з вами не так, і вкаже, що саме вам потрібно вживати в їжу. Це дивовижно… — За цим ішло довге і складне пояснення дієти, яку прописав лікар Барбі, і наполягання на тому, щоб я сходив до нього. Я почав втрачати терпіння і спробував повернути до потрібного напрямку.

— Ви бачили Алісію в день убивства?

— Так, саме за кілька годин до того, як це сталося. — Барбі зупинилась і зробила ковток вина. — Я пішла до неї в гості. Я постійно заходила на каву — ну, каву пила вона, а я зазвичай приносила пляшку чогось. Ми годинами розмовляли. Ми були близькі, знаєш.

«Ти повсякчас це повторюєш», — подумалося мені. Я вже поставив діагноз Барбі: вона була геть самозакохана. І сумнівався, що вона могла встановлювати зв’язки з іншими не заради власної вигоди. Алісія небагато розмовляла під час цих візитів.

— Як би ви описали її психічний стан того дня?

Барбі знизала плечима.

— Вона здавалася нормальною. Лише голова в неї боліла, а так усе було гаразд.

— Вона взагалі не була знервованою?

— А мала бути?

— Ну, враховуючи обставини…

Барбі вражено подивилася на мене.

— Ти ж не думаєш, що Алісія винна? — Вона зареготала. — О, любчику, я вважала, що ти розумніший.

— Атож, я так думаю.

— Алісія однозначно не була достатньо жорстокою, щоб убити когось. Вона не була вбивцею. Повір мені. Вона невинна, я на сто відсотків упевнена в цьому.

— Цікаво, як ви можете бути такі впевнені, враховуючи докази…

— Плювати я на них хотіла. Маю власні докази.

— У вас є докази?

— Аякже. Але спочатку… я маю зрозуміти, чи можна тобі вірити. — Її очі жадібно шукали мій погляд. Я впевнено поглянув у відповідь. І тоді вона видала, отак просто: — Розумієш, був один чоловік.

— Чоловік?

— Так. Він стежив.

Я остовпів, але відразу прийшов до тями.

— Що ви маєте на увазі? Як це стежив?

— Саме те, що я сказала. Стежив. Я розповіла поліції, але їх це не зацікавило. Вони вже все для себе вирішили, коли знайшли Алісію поряд із тілом Ґебріела і зброєю. Поліцейські не хотіли слухати й іншу історію.

— Яку саме історію?

— Я розповім. І ти побачиш, чому я хотіла, щоб ти прийшов сьогодні. Це варто почути.

«Та не тягни гуму», — подумав я, але нічого не сказав і підбадьорливо всміхнувся.

Вона наповнила свій келих.

— Це почалося за кілька тижнів до вбивства. Я