Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

— Що вона сказала?

— Вона спитала, чи не помічала я, як хтось вештається по сусідству. Вона бачила на вулиці чоловіка, який стежив за нею. — Барбі зам’ялася. — Я покажу тобі. Вона наді­слала мені це.

Її доглянуті руки потяглися до телефона, вона шукала серед світлин потрібну. Тоді тицьнула телефон мені в обличчя.

Я подивився. За секунду я зрозумів, що саме бачу. Змазана фотографія дерева.

— Що це?

— А на що це схоже?

— Дерево?

— За деревом.

За деревом виднілася сіра пляма — це могло бути що завгодно, від ліхтаря до великого пса.

— Це чоловік, — сказала вона. — Можна чітко побачити його обриси.

Я не був переконаний, але й не сперечався. Не хотів, щоб Барбі відволікалася.

— Продовжуйте, — сказав я.

— Це все.

— Але що сталося?

Барбі знизала плечима.

— Нічого. Я сказала Алісії, щоб вона розповіла про це копам — і тоді дізналася, що вона не сказала про це навіть своєму чоловікові.

— Вона не розповіла Ґебріелу? Чому?

— Не знаю. У мене було таке відчуття, що він не дуже співчутлива людина. Хай там як, я наполягала, щоб вона повідомила поліції. Тобто, а як щодо мене? Моєї безпеки? На вулиці підозрілий тип, а я самотня жінка, знаєш? Я хочу почуватися в безпеці, коли ввечері вкладаюся в ліжко.

— Алісія прислухалася до вашої поради?

Барбі похитала головою.

— Ні, не прислухалася. За кілька днів вона сказала мені, що обговорила все зі своїм чоловіком і вирішила, що це їй взагалі привиділося. Вона попросила мене забути про це і не згадувати у присутності Ґебріела, якщо я його побачу. Не знаю, усе це було мені неприємно. І ще вона попросила видалити фото. Я цього не зробила, і показала світлину поліції, коли Алісію арештували. Але їх це не зацікавило. Вони вже і так усе вирішили для себе. Однак я впевнена, що тут є дещо більше. Я можу тобі сказати?.. — Вона знизила голос до драматичного шепоту. — Алісія була наляканою.

Барбі зробила драматичну паузу, допивши своє вино. Затим потяглася по пляшку.

— Впевнений, що не хочеш випити?

Я знову відмовився, подякував їй, перепросив і пішов. Не було сенсу залишатися далі, їй більше нíчого було мені сказати. Я вже мав більше ніж достатньо інформації, яку треба обміркувати.

Коли я вийшов з її будинку, на вулиці було темно. На мить я зупинився навпроти сусіднього помешкання — старого дому Алісії. Невдовзі після суду його продали, і тепер там жило подружжя японців. Згідно зі словами Барбі, вони геть нетовариські. Вона робила кілька спроб потоваришувати, яким вони опиралися. Цікаво, як би я почувався, якби Барбі жила поряд зі мною і повсякчас заявлялася в гості? Як Алісія ставилася до неї?

Я запалив сигарету і обдумував щойно почуте. Отже, Алісія розповіла Барбі, що за нею стежили. Поліція, ймовірно, дійшла висновку, що Барбі шукала уваги й усе вигадала, саме тому вони проігнорували її історію. «Воно й не дивно», — подумав я. Барбі важко сприймати серйозно.

Це означало, що Алісія була достатньо налякана, щоб звернутися до Барбі по допомогу, а пізніше і до Ґебріела. Що потім? Алісія довірилася комусь іще? Я мусив дізнатися.

Раптом я згадав себе в дитинстві. Маленький хлопчик, якого переповнює тривожність, який стримує всі свої страхи і біль: нескінченно блукає, неспокійний і наляканий. На самоті, боячись божевільного батька. Нікого поряд, щоб розповісти про це. Нікого, хто вислухає. Напевно, Алісія впала в розпач, бо інакше вона б ніколи не довірилася Барбі.

Я здригнувся, відчувши чийсь погляд своєю потилицею.

Озирнувся, але нікого не помітив. Я був сам. Вулиця була порожньою, похмурою і мовчазною.

31

Наступного ранку я приїхав до «Ґроу», маючи намір поговорити з Алісією про те, що мені розповіла Барбі. Але щойно я дійшов до приймальні, як почув жіночий крик. Болісні стогони луною відбивалися в коридорі.

— Що це? Що відбувається?