Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Його тітка Сінді неприязно дивилася на Адлерів через віконце машини. Коли вони поглянули на неї, вона показала їм середнього пальця.

Келлер з Адлерами дивилися вслід машині, поки вона не зникла за рогом разом зі сподіваннями кіношників проінтер­в’ювати Мета для нового сезону «Жорстокої натури».

— То кажете, що у вас є нові докази? — Келлер втупилася поглядом у парочку.

На що Джуді з готовністю відрубала:

— Та вже новіші, аніж обіцяні вами результати ДНК…

— Я докладаю усіх зусиль, натискаючи на всі можливі важелі впливу, щоб отримати їх якнайшвидше, — пояснила Келлер.

Джуді насупилася.

— Сподіваюся, сьогодні ввечері ми їх матимемо. Як тільки я їх отримаю, я вам подзвоню, обіцяю. А тим часом, може, поділитеся зі мною своїми новими доказами?

Джуді поглянула на чоловіка, який у відповідь легенько стенув плечима, ніби хотів сказати: «Чому б і ні?»

Келлер вказала на вхід до кафе. Там вони могли сісти й поговорити.

— Ні, не тут, — заперечила Джуді, — здається, вони не дуже полюбляють Пайнів? Тоді нас вони точно терпіти не можуть. Ми зупинилися в одного фермера, десять хвилин машиною звідси.

— То їдьте, а я за вами.

***

Будинок фермера, напевно, бачив кращі часи. Фарба облупилася, ґанок з терасою похилилися. Кілька собак злякано кинулися навтьоки, коли Адлери зупинили свій мікроавтобус на покритому багнюкою майданчику перед будинком. Келлер припаркувала свій «ніссан» поряд.

Джуді вибралася з мікроавтобуса, старенького «форда». Іра плівся слідом за дружиною. Як на Келлер, то була його звична тактика у житті з перших днів шлюбу. Джуді махнула рукою, запрошуючи Келлер зайти до будинку разом з ними.

Келлер вийшла з машини й роззирнулася довкола. Метрів за десять від неї стояла стайня з перехнябленими на завісах дверима. Навколо — поля й поля, ні однієї живої душі навколо на милі. Вона потупала, обтрушуючи багнюку з черевиків, і піднялася сходами на ґанок. Дерев’яні східці заскрипіли. Вона підійшла до дверей і зазирнула всередину. За довгим кухонним столом сиділи за ноутбуками двоє хлопців років за двадцять. Навколо них на столі — купи паперів і порожніх бляшанок з-під напоїв. У раковині — немитий посуд.

Далі за столом сиділа доволі огрядна жінка у кедах і спортивному костюмі й розмовляла по мобільному.

Келлер почула голос Джуді, яка кликала її ізсередини:

— Заходьте. Ми не кусаємося.

У будинку панувала розруха. Потрісканий лінолеум на підлозі, зі стіни звисають клапті шпалер, ніби хтось намагався їх відідрати, але врешті покинув. Яскравий холодильник кольору авокадо гармонійно зливався із зеленим покриттям кухонних меблів.

Іра розчистив частину столу від посуду й паперів, звільняючи місце для гостей.

— Сідайте, будь ласка.

Джуді познайомила Келлер із рештою своєї команди, що спершу поставилася до неї байдуже, але почувши, що вона з ФБР, нашорошила вуха.

— Вибачте за шарварок, — промовив Іра, сідаючи поряд із дружиною навпроти Келлер. — Нам довелося працювати ночами останнім часом. Вас пригостити кавою чи бажаєте чогось випити?

— Ні, дякую. Свою норму кофеїну на сьогодні я вже виконала. — Келлер кивнула на монітори і решту обладнання: — Як справи з роботою над сиквелом?

— Повільно. А як іде розслідування смерті Пайнів?

— Так само, — відповіла Келлер.

Джуді Адлер скептично хмикнула, ніби її розвеселила така вичерпна відповідь. Помовчавши, продовжила:

— Ми зосередилися у наших пошуках на Шарлот, і те, що нам вдалося вияснити, дещо… вражає.

Джуді поглянула на одного із членів своєї команди, із зібраним у пучок волоссям, у джинсах і в’єтнамках:

— Покажи їй.

Коли хлопець поставив перед нею ноутбук, Келлер відчула від нього терпкий сморід травки. Він поклацав по клавіатурі й повернувся на своє місце.

На екрані з’явилося зображення дівчини років двадцяти п’яти з пофарбованим у рожеве волоссям.

— Шарлот була не просто моєю двоюрідною сестрою, вона була моєю найкращою подругою, — сказала дівчина.

— У вас була дружна родина? — запитала Джуді Адлер у кадрі.

Дівчина пирхнула, ніби хотіла сказати «яке там!»:

— Моя мати і батько Шарлот жили як кішка з собакою. Вони роками не розмовляли одне з одним.

— Чому це?

— Дядько Джон учиняв наругу над моєю мамою, коли вони ще були дітьми. Я маю на увазі сексуально.

По спині в Келлер пробіг холодок. Дівчина сказала це таким буденним тоном. А з власного досвіду Келлер добре знала, що сексуальні аб’юзери, подорослішавши, не відмовляються від своїх звичок. Просто знаходять собі нових жертв. Вона зосередилася на відео.

— Але ви з Шарлот довіряли одна одній?

— Так, звичайно. Розумієте, мама хвилювалася за неї. Казала, що Шарлот може приїхати до нас у Канзас і пожити з нами коли завгодно.

— Ти вважаєш, що ваш дядько і з Шарлот таке виробляв?

Дівчина кивнула.

— Вона сама тобі сказала?

— Не настільки відверто.

— Але ти так думала?

Вона знову кивнула:

— Скільки я себе пам’ятаю, у неї тільки й розмов було про те, щоб вибратися з Адейра, переїхати до великого міста, змінити ім’я, розпочати нове життя.

— Ви з нею коли-небудь розмовляли про це? Я маю на увазі, про те, що відбувається у них вдома?

— Не було потреби. І так усе було зрозуміло.

— Ти знала її хлопця?

— Кого, Дені? Кілька разів розмовляла з ним, коли ми з Шарлот скайпилися.

— Ти не здивувалася, коли почула, що його заарештували?

— Ще б пак! Я була вражена. І що дивно: у тому шоу так роздули стосунки між Дені й Шарлот! Ніби вони були закохані одне в одного до безтями і вже справа йшла до весілля. А насправді він зустрічався з іншими, і вона теж.

— То ти кажеш, що між ними не було нічого серйозного?

— Принаймні так мені казала Шарлот. Вона завжди говорила, що Дені Пайн — добрий, але недалекий качок. Їм разом було весело, але одружуватися вони не збиралися.

— Вона зустрічалася з іншими хлопцями?

— Гадаю, що так. Хоча вона говорила, що всі юнаки в нашій школі зелені й недозрілі.

— Вона називала когось конкретного?

— Ну, вона казала, що був у неї хтось, доросліший, але не сказала