Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Нікіта

— Навіщо прийшов? — цей недобитий чемпіон Каменський дивиться спідлоба, а я вихоплюю поглядом Машу.

Фух, встиг... Мишка виглядає розгубленою і переляканою. Ще б пак, після того завдання, яке викотили їй ці виродки, вона ще й непогано тримається.

Я голосував проти, у статуті Гри чітко написано, що завдання не повинні бути пов'язані з криміналом. І якщо раніше одного голосу «проти» було достатньо, щоб завдання скасувати, то вчора я дізнався, що тепер рішення ухвалюється простою більшістю голосів.

Найтупішим, що тільки можна зробити в цій ситуації — пустити Машу одну за кермо. Судячи з вигляду Каменського з Голиком, вони якраз це і збираються зробити.

— Ви зовсім з глузду зʼїхали? — сердито запитую, окидаючи грізним поглядом усіх трьох. — Ви всерйоз вирішили дозволити їй одній у цьому брати участь?

— Ми не можемо її відрадити, — Голик здається найбільш притомним. — Якщо вийде в тебе, ми тільки раді будемо.

— Ти її спробуй утримай, — бубонить Каменський, відвертаючись, а в мене руки сверблять вломити йому з ноги.

За те, що в басейні тягнувся своїми лапищами до моєї Мишки. Брався там, де я його відразу б убив, якби він ризикнув просто так доторкнутися. Але він її з води тягнув. Хоча й без нього могли обійтися, Анвар би витягнув, він на кілька секунд запізнився.

Досі вона в мене перед очима стоїть у футболці, що прилипла до тіла, з мокрим розпущеним волоссям. Очима величезними блискучими. Там усі хлопці наші запали, слиною стекли, коли її такою побачили.

Я сам стік. Досі бомбить, Мілку готовий був у басейні втопити. Але вона все одно дівчина, хоч і стерво. Ще й колишня. Тому й не зачепив, тільки ланцюжок із кулоном із шиї зірвав і в басейн викинув.

Це я їй їх подарував після того, як ми зустрічатися почали. Я тоді на неї неслабо запав, бо не знав, що з дівчиною може бути по-іншому. Як із Мишкою. Коли просто дивлюся на неї і відлітаю. Коли ми в машині цілуємося, і вона мої руки від своїх колін відводить.

Не довіряє. Не розуміє, що я на неї молитися готовий, і не зачеплю поки вона сама не дозволить. У нас усе з нею буде, обов'язково, я почекаю, скільки потрібно...

— А ти? — тихо запитує Маша. — Ти ж дозволив. Тому що ти засновник, Нікіта, я знаю...

Підходжу до неї і притягую до себе, не соромлячись. Голик мені не суперник, а Каменський якщо запав на Мишку, нехай утреться. 

— Ні, — кажу, — я не голосував за це завдання, Машо, я проти був, але вони змінили умови. А в засновники я через тебе пішов. Прогу в телефон ти залила?

Вона підіймає підборіддя, а я обіймаю за шию і у волосся цілую. Макса пересмикує, Голик відводить очі. Нехай заздрять обидва.

— Нічого ви так не дізнаєтеся, — кажу хлопцям, — у них там захист дорослий стоїть, я сам сподівався, що зламати вийде хоч когось. 

— Так ти спеціально через мене в Гру пішов? — Машка дивиться здивовано, і я подумки бажаю Каменському з Голиком зникнути, а нас залишити в цьому гаражі удвох.

— Там же внесок чималий? — чи то запитує, чи то стверджує Голик.

— Так, чималий. Довелося в батька взяти, — відповідаю, не відриваючись від Мишки. Її очі спалахують, вона дивиться на мене із захопленням і страхом одночасно.

— Ти йому все розповів?

— Ні, звісно. Я вже все повернув, Мишко. Я ж робив ставки, а ти чудово справлялася без мене, — усміхаюся, дивлячись у її блискучі очі. Вони зараз здаються просто бездонними. 

— Ти... Перше завдання... Ти навсмисно мене розлютив? — шепоче вона, а я готовий оплатити Кам'енському і Голіку таксі, аби тільки вони не стояли й не витріщалися на нас. Гаразд, нехай хоча б просто стоять і роздивляються стінку. Мовчки.

— Тоді робимо так, — кажу, розвертаючи Мишку спиною до себе. — Голик, ти розблокуєш машину. Я заберуся першим і заляжу поруч на передньому сидінні, а потім Маша запускає стрім. Сідає за кермо і переганяє автомобіль у сусідній провулок. Я її страхую, потім ми разом йдемо.

— Я не вмію водити, — повертає голову Мишка, її волосся лоскоче обличчя.

— Зараз будемо вчитися. Ти швидко навчишся, на автоматі легко їздити, а кермо з гідроприводом, воно саме крутиться.  

Маша притискається до мене всім тілом, а мені вже важко стояти. Але я тримаю, не відпускаю. Я буду терпіти стільки, скільки потрібно, все одно вона моя, решта — питання часу.

— Давайте тоді похвилинно пропишемо наші дії, — підносить руку до перенісся Голик, тільки зараз помічаю, що він без окулярів. І мене осіняє.

Здається, це вихід. Вилучаю хвилину, коли Каменський нас не чує, відправляю Машу в машину, а сам підходжу до Голика.

— Слухай, Сево, — здається, я вперше звертаюся до нього на ім'я. Та Голик рілі норм, а те, що він аут, мені якраз байдуже. — У тебе хтось зі знайомих працює в лабораторії чи в клініці, я не плутаю?

— Брат, — киває Голик, — старший. Тобі навіщо?

— Мені потрібно зробити тест ДНК. Тільки так, щоб нічого не світити.