Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Очі його розплющились, але ще хвилину він прокидався. З виду — збентежений. Вразливий. Юний. А тоді зір його загострився, cфокусувався. І він знову став самим собою. Новою осо­бистістю. Кимсь таким, кого вона, його мати, не знала.

Здійснили цикл відкривання вхідних дверей і вийшли в коридор. Прохолодний круговий легіт пах вільгістю й озоном. А вона все ще тримала в лівій руці ту недоїдену Каралову хрумку-коузу. Куснула ще раз, але печиво уже встигло прочахнути, й камідь збивалася в згустки. Викинула недоїдок у рециклер, геть прогнавши думку, ніби цим могла собі щось наврочити.

Ось на порозі виріс Сін, із застиглими, мов у сні, рисами. Постарілий. Затятий. Вона затужила — за тим, ким він був, коли вони були молодші. Затужила за собою — якою колись була...

— Вже можна рушати, Кісточко? — запитав Сін.

— Атож, хай йому абищо! — відказала вона, а він якось пильніше придивився до неї. Чи не розчув у її словах іще чогось, крім просто ствердної відповіді?

***

Був то корабель — не корабель, а невеличке транспортне суденце — таке маленьке, що клямри, здавалося, мали от-от розчавити його у своїх обіймах. Епштейнівського двигуна він не мав, тож більшу частину трюму займала маса двигуна. Доведеться летіти на паротязі маневрових, та й тоді значну частину шляху вони долатимуть за інерцією. Це було лише трохи краще, ніж повлазити їм у скафандри, прихопивши оберемок балонів з повітрям. Але загалом кораблик забезпечував те, що мандрівцям було треба. Наомі купила його задешево, потрусивши свою частку вартості «Росинанта», і то через два анонімізовані рахунки: один на Місяці, другий — на Ганімеді. Остаточним власником кораблика записано Едварда Мало-ризика Схильного-до-Анулювання — компанію, котрої не існувало до згаданої оборудки й котра щасливо щезне по тому, як кораблика використають. Транспондери наречуть його «Чецемокою». А в підсумку ця штука поглинула десь половину всього, що Наомі назвала б своїм, але її ім’я не виринуло на жодному з паперів оформлення оборудки.

Чи ж цього було досить? Їй здавалось: аж забагато. І вона не знала, на що це схоже.

Філіп стояв у бухті біля причалу, то й вона там стала. А Сін, Карал-Мірал стовбичили віддалік, аби мати й син могли побути наче на самоті. Стоянка була й комерційним куточком: червоні цифри лічильника на стіні відлічували останні хвилини переходу судна в руки нового власника. Металево-керамічні стіни кораблика світили ізоляційним матеріалом, що пробивався назовні: до чого довела постійна дія космічної радіації! Повітря смерділо мастилом. Хтось колись приліпив старого плаката до стінки: розкреслене коло ОПА окільцьовано двома півкружками — Марса й Землі. Не просто ОПА, а ОПА-войовниця!

Вони були її народом — колись.

Почала прибувати й решта. Джозі й Старий Сенді. Патлокрил — чи як там звали його насправді. Тлустощока й сумноока жінка без одного зуба, котрої Наомі досі ще й не бачила. Голомозий чоловік із фіолетово-синіми шрамами, що хвилеподібно лизали голий його чолопок, прикульгав, припадаючи на незагоєну ногу. Кожне з них, проходячи, кивало Філіпові головою, а на обличчях їхніх відбивалося змішане почуття шани й поблажливості. Усі ж бо вони знали його краще, ніж вона знала. Він полетить — і вони всі з ним. Отой біль за грудиною дуже занепокоїв би її в будь-який інший час. А наразі вона ж знала, від чого це.

Тихі сльози поривалися назовні, але вона покліпала очима, щоб їх погамувати. Ще й язика собі прикусила.

— Все гаразд? — запитав Філіп.

Вона засміялась, а щось іще дужче здушило їй серце.

— Та більш-менш. Хай-но зафіксується перереєстрація, ми введемо наш план у комп’ютер і полетимо.

— Добре.

— Можна тебе на хвилинку?

Його погляд замерехтів, злітаючи до рівня її очей, і в тім погляді було щось схоже на тривогу. Ще один удар серця — й він кивнув головою, а тоді рухом підборіддя вказав на кут стіни. Вони йшли разом, а всі розступалися перед ними. Серце Наомі так калатало, ніби їй загрожувала яка небезпека. Воно мов хотіло вискочити в горло.

Біля причальної стіни вона зупинилась. Філіп обернувся лицем до неї. Спогад про нього як про беззубе немовля, що переможно вхопило її за пальця, навально заволодів її свідомістю, і вона не відразу змогла прогнати його геть.

— Це добре, що я побачила тебе, — мовила вона.

На мить їй видалося, що він не відповість їй.

— І що я тебе, теж.

— Корабель, — провадила вона. — Як зробиться діло, він твій, гаразд?

Філіп глянув через її плече на поміст.

— Мій?

— Я хочу, щоб ти мав його. Перепродай, збережи гроші для своїх потреб. Чи тримай собі, якщо хочеш. Він твій — і більш нічий.

Він схилив голову набік.

— А що, ти не летиш із нами?

— Я прибула сюди не для того, аби лишитися з вами, — сказала вона й зітхнула. — Я прилетіла, бо він сказав мені, що ти в біді. Я прибула сюди заради тебе. Хай там що він робить, хоч би на що штовхав тебе, я не можу бути причетною до того. Ані досі, ані тепер.

Довгу хвилю Філіп стояв, не ворушачись. А їй мов що здушило горло — стало важко дихати.

— Я розумію, — нарешті промовив її син. Її син, що знов кудись вирушає. Повертається до Марка й до всього, ким він був досі.

— Батько твій — недобра людина, — вирвалися з її уст слова. — Я знаю: ти любиш його. І я любила його колись, але ж він...

— Тобі не треба виправдовуватись, — мовив Філіп. — Ти зробила ось це для нас, і я це високо ціную. Більш нічого ти не хочеш для нас зробити, й цим мене розчаровуєш. Але він застерігав мене, що може бути й так.

— Ти міг би полетіти зі мною.

Вона й не збиралася це казати, а вже як сказала, то відчула: саме це, з глибин душі, вона й хотіла сказати синові!

— Тому кораблю, де я працюю, потрібні люди, бо екіпаж за­малий. Ми незалежні, маємо добре оснащення. Пролети хоч один