Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

— Це вирішить суд, а не я, — відповів поліцейський, розкладаючи перед собою якісь документи. — Але доказів, що пов’язують її з його фінансовими махінаціями, більш ніж достатньо.

Я вдихнула, намагаючись приборкати паніку, яка розросталася всередині. Питання, які я хотіла поставити, застрягли в горлі. Мама нарешті підняла голову і подивилася на мене. У її очах було прохання — прохання не задавати зайвих питань.

— Хоча у вас непоганий покровитель, можливо, все і обійдеться, — поліцейський посміхнувся, але це не була доброзичлива посмішка. Вона більше нагадувала єхидство.

— Покровитель? — перепитала я, відчуваючи, як серце почало битись швидше.

— Блейк-Грейвс, — його голос звучав байдуже, ніби це звичайна справа. — Він викупив будинок Картера і вніс його як гарантію, поки триває слідство.

Лео? Я завмерла. Чому я дізнаюсь про це лише зараз? Тільки-но я попросила його дати мені простір, як він знову вирішив все сам. Злитися було марно. Він завжди діяв за власними правилами. Але це допомогло мамі. І, як би я не намагалася приховати роздратування, вдячність все одно перекривала його.

— Я не дуже розумію. Хіба таке можливо? — нарешті заговорила мама. Її голос був слабким, але вона намагалася зрозуміти ситуацію.

— Взагалі-то, ні, — відповів поліцейський, відкидаючись на спинку стільця. — Але ж я кажу, "покровитель". Для цієї сім'ї правила неписані.

Тон, яким він це сказав, змусив мене стиснути кулаки. У його словах було стільки бруду й насмішки, що я ледь стрималася, щоб не відповісти різкіше.

— Ми зрозуміли, дякую, — сказала я, глибоко вдихаючи, щоб зберегти спокій.

Я вийшла, коли маму залишили для нових показань. Усе, що я щойно почула, не вкладалося в моїй голові. Як далеко він зайшов? Я навіть боялася уявити, яку суму грошей Лео витратив на це все. Здавалося, що я більше не контролюю нічого у своєму житті, бо він завжди був на крок попереду.

Я нервово постукала пальцями по своєму телефону, намагаючись вирішити, що робити далі. Дочекавшись маму і попрощавшись із нею, я більше не могла гаяти часу. У мене не було жодних відповідей, а якщо хтось і міг їх дати, то це був Лео.

Я викликала таксі і вирушила до його квартири. Дорогою я думала про все, що хотіла сказати. Гнів і вдячність боролися в мені, змушуючи серце битися ще швидше. Я знала, що, зустрівшись із ним, отримаю більше відповідей, але чи буду я готова до них?

Лео

Я прокинувся від різкого звуку. Дверний дзвінок. Годинник показував одинадцяту. Здогадатися, хто це, було неважко. Аріель.  Досить швидко, подумав я, усміхнувшись.

Я відкрив двері і, побачивши її, одразу відчув знайому хвилю напруги та емоцій, які вона завжди приносила із собою.

— Янголе, який приємний сюрприз, — промовив я, нахиливши голову.

— Сюрприз? — її очі горіли гнівом, і перш ніж я встиг щось додати, вона штовхнула мене долонями в груди. — Ти збожеволів!?

Я посміхнувся, хоча розумів, що це лише більше її розлютить.

— У тебе явні проблеми зі словом "дякую", мила, — спокійно відповів я, пропускаючи її всередину.

— Як ти міг викупити будинок Девіда і не сказати? — її голос тремтів від обурення. — Ти знав, що моя мама замішана, і мовчав! Тримав мене за справжню ідіотку!

Вона стояла прямо переді мною, вся у своїй емоційній бурі, її очі блищали від стримуваних сліз, а щоки почервоніли. Вона була настільки ж прекрасна, наскільки і розлючена, але це була моя Аріель — завжди готова боротися навіть тоді, коли цього не варто робити.

— Твоя матір приховала це від тебе, а не я. Це перше. А друге — сказав би я тобі про будинок, і що далі? Нова драма? — мій голос звучав холодно, але я відчував, як всередині закипає гнів.

— Нова драма? — її очі блищали від емоцій, які вона не могла стримати. — Це схоже на гру для тебе?

Вона знову штовхнула мене, намагаючись вибухнути всією своєю злістю. Але цього разу я перехопив її руки, утримуючи їх, щоб вона не повторила спробу.

— Мені варто було дати їм посадити твою матір до в’язниці? — різко запитав я, нахиляючись ближче до її обличчя. — Цього ти хочеш? Мила, твоя самостійність варта цього?

Вона боролася, намагаючись вирватися з моїх рук, її дихання було різким і нерівним. Вона завжди така — бореться навіть тоді, коли знає, що програє. Я відчув, як моє терпіння починає тріщати.

— Лео, відпусти мене! — її голос був наповнений злістю, але і щось ще — щось, що змушувало мене не поступатися.

Я не витримав. Притиснувши її до стіни, я зупинив її боротьбу. Вона подивилася на мене, її погляд був поєднанням гніву і розгубленості.

— Чорт візьми, Аріель!

— Спочатку ти оплачуєш моє навчання, тепер будинок, і ти чекаєш, що я буду мовчати!? — її голос тремтів від обурення. — Навіть поліцейський дивився на мене як на… — вона замовкла, але її слова були зрозумілі. — Ніхто не робить подібних речей просто так!

— Ім’я, — різко кинув я, нахиляючись ближче.

— Що? — вона виглядала розгубленою.

— Як звали поліцейського?

Я знайду цього покидька і виколю йому очі нахрін за те, що він дозволив собі подібне в її сторону.

— Я не знаю! — вона розвела руками, ніби це було очевидним. — Серйозно, це те, що тебе хвилює зараз!? Я до кінця життя б не змогла повернути таку суму грошей, Лео!

Я вдихнув, намагаючись взяти себе в руки. Її слова боляче били по мені, але я знав, що вона не розуміє. Вона не бачила загрози так, як бачив я.

— Не хвилюйся, — сказав я, і моя посмішка була майже небезпечною. — Я знаю, як ти повернеш їх мені.

Її обличчя застигло в нерозумінні, а потім перетворилося в обурення.

— Що ти маєш на увазі? — її голос був наповнений підозрою, а очі злісно звузились. Вона зробила крок назад, але я не дав їй втекти, притягнувши її ближче.

— Для початку, ти збереш усі свої речі і переїдеш до мене, — сказав я рівним тоном, дивлячись прямо в її розлючені очі.