Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— Тітко!

— Чого тобі?

— Чи тут пацюків немає?

— Хіба я знаю.

Знову тихо. З улиці доноситься тиркання, гук.

— Се так і в селі на вулиці викрикують, — почала Христя. — А весело на тих вулицях!

— Весело буває, — одказала Мар'я.

— Хіба й ви бували на вулицях?

— Де я не бувала? У пеклі тільки не була; та й там, мабуть, не буде гірше, як тут є!

— Що ж вам таке було? — зацікавилася Христя.

— Зостарієшся, як усе знатимеш. Спи краще.

— Чогось не спиться… А ви, тітко, правду казали за паню, — перегодом бовкнула Христя.

— За яку паню?

— За нашу.

— Яку правду?

— Що пані панича любить.

— І ти хіба помітила?

Христя почала розказувати про вчорашнє. І дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелізла аж до Христі слухати.

— Ой боже! що та любов може, — вимовила вона напослідку, важко зітхнувши.

— І що воно таке та любов? — спитала Христя.

— Піди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нікого й ніколи. Хай йому гаспид!.. Покій позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накінці — ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!

— Хто ж вас обдурив, тіточко?

— Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвітів, та вилились ті сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! І нащо ти дав мені таке серце кляте?.. А нічого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гіркая! А може, доля така як і слід була, та пани на таку путь напутили.

— Які пани? — спитала Христя.

— Не знаєш? — перепитала Мар'я. — Свої… Я панська була. Та, видно, ти нічого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звідав того, що я звідала!.. Чого тільки не було в моєму житті? — подумавши, сказала Мар'я і почала розказувати.

— Ми були кріпаки. Нас небагато було: батько, мати та я — от і вся сім'я. Жили ми в Яківцях — село таке. Ти не дивись, що я тепер така стала — постаріла, понікчемніла; а замолоду була красива, швидка, весела… і на язик гостра. Все село тішилося моїми вигадками, всі хлопці й дівчата носили прізвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була — не дівка!.. Мати любила мене — душі не чула. Бувало, де забарюся — уже і клопіт, і сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, і батько любив, та за панщиною ніколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за місяць хіба раз додому навідається. Він бондар був і все в панському дворі і кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому — та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собі вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою… Мені уже сімнадцятий пішов. Хлопці біля мене, як хміль коло тичини, в'ються; а найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина — не хлопець! Люди казали: от би спарувати — на славу була б пара!.. Воно б, може, так і сталося, та… Батько усе хирів, кашляв та так, як свічка, тав. На ногах і вмер, сердешний. Ну, звісно, після смерті батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь сміливіший, то ми, може б, і побралися; тільки він жде, поки батькові рік вийде. Мені-то він сказав так, а матері — ні слова… Жду я того року. Пройшло уже два місяці. Коли се приходить до нас дідич з двору: «Тобі, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двір; а сюди з двору Якименка переведуть…» Господи! що ми тоді з матір'ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар'я! оце рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а мені — страшно так. Не дай, господи, повісять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, і краще було, якби утопили або повісили: менше горя знала б. Ні ж, бач, і досі по світу волочуся! Переїхали ми в двір. У дворі щось жінки та дівчата між собою перешіптуються, дивляться на мене та усміхаються. А мати одно — плаче…

— Не плач, стара, — як зараз чую голос коваля Спиридона. — Он у тебе дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще й нагороду одбереш за те, що викохала таку.

Усі так і зареготались, а мати ще рясніше заридала! А я стою коло матері, як чмелена: страшно мені і на людей глянути; а серце — як не вискоче!

Коли се кажуть: пан іде. Усі розступилися, кланяються. Перед нами, мов з-під землі, виріс пан — горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й з бородою, як у жида.

— Ану, де та красавиця? — питає. Уп'яв у мене свої манюсінькі мишачі очі з-під настовбурчених рудих брів — я так і обімліла; глянула на матір, а вона, як стіна, біла.

— Нічого, нічого, — каже пан, усміхаючись своїми гнилими зубами. — Нарядіть дочку як слід та й у горниці; а мати й на кухні послуже.

Мати в ноги.

— Паночку, лебедочку!.. — просить-ридає.

— Чого ти, — каже, — дурна, виєш? Хіба твоїй дочці худо буде? Не бійсь, худа не буде.

Мати як припала до його ніг — та так і заколіла.

— Підведіть стару, — приказує пан, — та провітріть, а молоду одведіть у горниці. — Сказав — і пошкандибав до будинку.

Мене, не довго думавши, два чоловіки — хіп під руки! — та в горниці так і помчали. Там передали мене якійсь курносій, пикатій бабі. Та відвела ще далі, почала вговорювати, щоб я не боялася, що мені тут добре буде. Веліла скидати ту одежу, в якій я прийшла, а надівати ту, яку вона вкаже… Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я панові сподобалася. Як оділа ото, підвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. Як глянула — і сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодіта, як та панянка… Того ж таки дня довелося попрощатися