Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Тим часом на екрані охорона вже тримала мікрофон, але Тімур усе ще щось викрикував. Його слова передавалися уривками, дещо можна було розібрати:

– Він мене лишив усього! – кричав Тімур, потім щось нерозбірливе, і знову: – Я зробив те, що мав зробити!

Звуки знову обірвалися, а потім він закричав ще голосніше:

– Бійся його! Він ошукає і тебе!

Сорочка Святослава потемніла від поту, краплі солоної води струмками стікали з його чола, а серце гупало так сильно, що здавалося, ось-ось розірветься. В голові шалено крутилися думки: Він знає про водія «Daewoo», він знає про мої спалахи, він усе знає. Можливо, навіть більше, ніж я сам.

– Святославе, ти виглядаєш кепсько, – зауважив Степан, придивляючись до нього. – Очі почервоніли. Та ти ж увесь мокрий!

Після цих слів усі відвернулися від телевізора й втупилися в нього.

– Ого, нічого не болить? – запитав Віктор.

– Ні, все добре. Просто потрібно освіжитися, піду у ванну, – відповів Святослав, намагаючись приховати хвилювання.

– Ось, випий води, – сказав Якуб, подаючи склянку. – Може, щось несвіже зʼїв?

Через півтори хвилини Святослав уже стояв під холодним душем. Там йому стало значно легше. Ще за п’ятнадцять хвилин, коли він нарешті вийшов із ванної, здавалося, що все минуло. Соня дарма хвилювалася і зовсім дарма наготувала якісь пігулки.

Усі зітхнули з полегшенням і повернулися до столу на солодке.

Тільки Святослав не міг змусити себе з’їсти жодного шматочка.

Я знаю, ти мене чуєш.