Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

Я оглянув себе. Дійсно, весь у синій крові, ще й якісь обрізки шкіри монстрів залишились. Руки так взагалі в тельбухах. Але відчуття були непогані: тіло злегка боліло, та цей бій навпаки надав сил.

- Ти кудись поділась... - струсивши меч, попрямував до нашого табору, потрібно змити з себе всю цю гидоту.

- Дізнався, що хотів? - дівчина проігнорувала моє запитання, з усмішкою крокуючи поруч. Що ж, її право.

- Не до кінця, але так. Ходімо, хочу швидше обмитися.

Наступного дня Ноель розштовхала мене після обіду, тим самим перериваючи медитацію.

- Гей! Пухнаста дупа! Вставай, думаю, тобі це буде цікаво.

За час співжиття з нею, я встиг звикнути до її мови і характеру. Ноель була грубою, але своїми діями поки зробила для мене більше, ніж інші в цьому світі. Піднявшись з землі, я швидко підхопив свої речі і підійшов до здивованої дівчини.

- Ти навіщо це? - і кивком голови вказала на сумку.

- Звичка.

Після погоні, в мене з'явилась відчуття, що я можу влипнути в неприємності в любий момент. Тому вирішив мати все своє завжди при собі.

Пішовши за Ноель, я прислухався до навколишнього світу, використавши навички. І це вступило в реакцію з новими знаннями, перетворюючи відчуття життя на чутливість до енергії. Я зупинився борючись з інформацією, яка прийшла в мозок. Різко стрельнуло у скронях, але тільки поморщився, не відволікаючись від обробки даних. Навколо мене поширилася сфера, дозволяючи мені бачити все, що випромінює енергію. А це буквально все. Навіть із заплющеними очима я відчував і знав, де, що знаходиться і який воно має вигляд.

З боку пролунало хмикання, дівчина глузливо на мене дивилася, нічого не кажучи. Схоже, її забавляв мій розвиток і настільки пізнє розуміння очевидних речей. Можливо, я для неї, як кошеня, яке тільки відкрило очі.

Швидким кроком ми заглибилися в бік болота і чим далі заходили, тим сильніше я відчував дискомфорт. Посмішка Ноель ставала дедалі ширшою, перетворюючись на монструозний оскал - це починало хвилювати набагато більше, ніж висохлі навколо рослини. За три дні я встиг зрозуміти: логіка цієї істоти не піддається нормальному поясненню, і невідомо, що вистрелить у її голову наступної хвилини. А така посмішка означала, що на мене чекають якісь неприємності.

- Прийшли, як відчуття?

Ми вийшли на невеликий пустир, точніше, раніше це був зарослий луг, але щось, що висіло в центрі, витягало всю енергію навколо. І колись квітучий луг перетворився на спустошену галявину.

- Що за хрінь? - вирвалося в мене. Якби не накладений щит, «це» почало б витягати з мене життя.

- Прокол простору: через те, що межа цього світу стала стоншуватися, у світі з'являються дірки. З часом, без підтримки такі проколи затягуються, але цей зовсім свіжий. До речі, вони можуть вести як в інші світи, так і в найближчу місцевість, як цей. Я навіть відчуваю куди він веде...

Вона з посмішкою подивилася в мій бік, в її очах запалилися божевільні вогники, а обличчя буквально розділилося смужкою рота. Зробивши кілька кроків назад, я виставив одну руку вперед, другою схопившись за меч.

- Навіть не думай! 

З побоюванням я зробив ще кілька кроків назад, проти жінки в мене немає й шансу. А втекти неможливо, наздожене і зробить що хоче, але здаватися я не збирався.

- Киць-киць-киць, кошеня, ти ж все одно речі взяв...

Мить і Ноель виникла за моєю спиною, викручуючи мені руку до хрускоту та придавлюючи до землі. Нахилившись до мого вуха, вона прошепотіла:

- Тобі ж потрібно у Листовики потрапити? - від жаху і розуміння, що зараз буде в шлунку щось засмоктало. - Пішки треба болото обходити, а тут бац! І ти біля Лагарда, чудово ж!

Не слухаючи моїх обурень, вона підняла мене як кошеня і закинула в просторовий прокол.

- Бля-а-а-а-а-а-а-а-а!

Відлуння крику зниклого карашця заповнило порожню галявину. Ноель, посміюючись, обтрусила руки і покрокувала до місця ночівлі.

- Виживе... ха-ха, цей точно виживе, ще й виграє мені час. 

Пустки. Перша вежа

Мора з легким жалем дивилася за від’їздом загону з новим товаришем. Було весело спостерігати за карашцем, і тепер, можливо, дівчині бракуватиме обопільних підколок і вульгарних думок Лазаря.

- Ще не поїхав, а вже сумуєш... - роздратовано пролунав голос Мстислава за її спиною.

Мора підійшла до свого повелителя, обіймаючи його за шию.

- Ви ревнуєте, пане?

Верховний жрець промовчав, вдивляючись в горизонт. А потім перевів погляд на дівчину. І вона б злякалася люті, що вирувала там, якби не знала Мстислава з початку переродження.

- Ви ж знаєте, що я вірна тільки вам і нікому більше.

- Знаю, - після досить довгої паузи пролунав скреготливий голос жреця. Мора зрозуміла, що повелитель заспокоювався. - Тому людина ще жива. Ходімо, у нас попереду війна і до неї треба підготуватися.