Читати книгу - "Вушко голки"

Девід і Джо сіли за стіл та почали снідати. Малий теревенив без упину — йому просто подобалося говорити. А Девід мовчав.

— Чому не їси? — спитав він Люсі, коли побачив, що вона не приєдналася до них.

— Я вже поснідала, — ось і перша брехня. Не так уже й важко.

Шторм тільки посилював клаустрофобію. Через потоки дощу по шибках неможливо було розгледіти навіть сарай, що стояв поруч. Тепер, коли відчинити вікно чи двері стало так непросто, відчуття в'язниці тільки посилилося для Люсі. Через низькі сталево-сірі хмари здавалося, що надворі постійні сутінки. На городі потоки дощу струмками бігли поміж грядками картоплі. Зелень потонула у великих калюжах. Гніздо горобців, що було під дахом, змило, й пара переляканих пташок шукала собі прихисток.

Зі сходів почулися кроки Генрі, і Люсі стало трохи краще. Він був майстром брехати — у цьому вона чомусь була переконана.

— Доброго ранку! — радісно привітав усіх Фабер. Девід підняв на нього погляд і посміхнувся. Люсі не відводила очей від каструль. Провина химерною тінню лягла на її обличчя — Фабер аж розізлився. Тим часом Девід наче нічого не помічав. От же телепень.

— Генрі, сідайте, поснідайте.

— Дуже вам дякую.

— На жаль, не можу запропонувати вам поїхати в церкву, — пожартував Девід. — Можемо хіба що гімни по радіо послухати.

— А ви ходите до церкви? — Фабер згадав, що сьогодні неділя.

— Та ні. А ви?

— Теж.

— Неділя для мене мало чим відрізняється від будь-якого іншого дня, — продовжив Девід. — Я зараз планую поїхати на інший бік острова, до свого вівчаря. Якщо хочете, можете скласти мені компанію.

— Залюбки, — Фабер вирішив скористатися можливістю познайомитися з островом, а особливо — з'ясувати, де той будинок, у якому є передавач. — Якщо хочете, я кермуватиму.

— Із цим я й сам непогано впораюся, — різко відповів Девід. На якусь мить повисла тиша. — У таку погоду доріг немає, усе треба робити з пам'яті, — продовжив Девід. — Тож наразі точно буде краще, якщо кермуватиму я.

— Ну звісно, вибачте, — Фабер узяв ложку.

— Якщо не хочете, то нічого. Можете не їхати, я не наполягаю, — зауважив Девід.

— Ні-ні, я справді залюбки поїду.

— А ви добре виспалися? Ви ж, мабуть, і досі достатньо слабкий. Сподіваюся, Люсі недовго відволікала вас увечері.

Фабер доклав зусиль, щоб не глянути на жінку. Краєчком ока він побачив, що в неї, мабуть, і цибулинки волосся почервоніли.

— Та я ж учора спав майже протягом усього дня, — відповів агент, упевнено дивлячись на Девіда. Та дарма — чоловік уже кинув погляд на свою дружину. Люсі поспіхом відвернулася, і на його обличчі промайнула якась тінь. Ще мить — і від подиву в Девіда впала щелепа.

Фабер засмутився. Ну от, тепер Девід щось підозрює, тому на його дружнє ставлення вже не варто розраховувати. Не те щоб це становило для нього якусь загрозу, але приємного було мало.

Девід швидко опанував себе, відштовхнув візок від столу й покотив його до задніх дверей.

— Я поки джип вижену, — пробурмотів він, коли накидав на себе плащ.

За мить у відчинені двері кухні ввірвалася буря й залишила по собі холод і вологу підлогу. Коли двері зачинилися, Люсі здригнулася і взялася витирати воду. Фабер підійшов і торкнувся її руки.

— Не треба, — вона кивнула головою на Джо.

— Ти поводишся, наче дурепа, — зауважив Фабер.

— Він, мабуть, здогадався.

— Якщо ти хоч на мить замислишся, то зрозумієш, що насправді це не має значення.

— Я так не думаю.

Шпигун знизив плечима. Знадвору почувся настирливий гудок машини. Люсі дала Фаберові плащ і пару високих чобіт.

— Тільки не розмовляйте про мене, — попросила вона.

Фабер одягнувся і попрямував надвір. Люсі зачинила двері на кухню та пішла його проводжати. На порозі агент озирнувся і поцілував її. Жінка охоче відповіла на поцілунок, потім розвернулася і зникла на кухні.

Фабер вийшов у зливу, обережно перейшов ціле море слизької багнюки та стрибнув у джип, який одразу ж рушив із місця. Машину було спеціально обладнано для безногого водія: автоматична коробка передач, гальма та акселератор виведені на ручки, а також спеціальний утримувач керма, щоб справлятися з авто однією рукою. За сидінням водія був спеціальний відділ для складеного візка, а над лобовим склом — для дробовика.

Кермував Девід дуже впевнено. І він мав рацію: замість дороги тут була лише вузенька стежка, що залишали після себе шини джипу. Дощ ущент заливав скло, машина постійно повзла на слизькому грунті — Девід усім цим насолоджувався: з цигаркою в зубах і дещо абсурдною (зважаючи на погодні умови) посмішкою на обличчі. Мабуть, таким чином він компенсував собі тугу за польотами.

— А чим ви займаєтеся, коли не рибалите? — спитав Девід, не випускаючи цигарки.

— Я звичайний службовець, — повідомив Фабер.

— А в якій сфері?

— Фінанси. Не те щоб я робив щось визначне, але...

— Мабуть, щось, пов'язане з держбюджетом?

— Так і є.

Навіть такі дурнуваті відповіді не спинили Девіда.

— І що, цікава робота?

— Та не сказав би, — Фабер зрозумів, що доведеться вигадати якусь історію. — Іноді доводиться розраховувати вартість якихось машин, але частіше просто перевіряю, щоби громадяни сплачували правильну суму податків.

— А що за машини?

— Та найрізноманітніші. Від авіадвигунів до канцелярських закріпок.

— Зрозуміло. Ну, всі ми робимо свій внесок у цю війну, — в'їдливо зауважив Девід, не маючи жодної гадки, що він не зможе цим образити Фабера.

— Я застарий для армії, — пояснив агент.

— А, тоді ви, мабуть, брали участь у Першій світовій?

— А тоді я був замолодий.

— Пощастило вам.

— Це точно.

Стежка загрозливо наблизилася до прірви, але Девід і не думав знижувати швидкість. У Фабера навіть промайнула думка, що він