Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Перед Сояною височіли білі великі двері, мов витесані з самого світанку. Її одяг залишився незмінним — той самий, просякнутий кров’ю, мов свідчення останніх хвилин її життя. Біля дверей стояв силует, опершись на дерев’яну балку. Темне волосся було зібране срібною шпилькою, а одяг світився білосніжною чистотою, немов зшитий з ранкового туману. Постать повернула голову, і Сояна побачила ту посмішку — ту саму, знайому до болю, до сліз, до кожної клітини її серця.

Вона кинулася вперед, не відчуваючи вже більше болю, не зважаючи на сльози. Кайро підхопив її, закружляв у повітрі, мов вітер у весняному полі. Він сміявся — щиро, вільно, з тим дзвінким сміхом, що колись лунко лунав у нічному лісі, коли вони тікали від усього світу. Вона сміялась разом з ним, бо в ту мить ніби нічого і не сталося. Не було болю, не було війни, не було крові — лише вони, серед світла і спокою.

Коли Кайро опустив її на холодну, але чисту як сніг мармурову підлогу, він пригорнув її ще міцніше й прошепотів:
— Я всім серцем сподівався, що не побачу тебе тут. Що ти залишишся там, продовжиш життя, будеш жити.

Сояна мовчала мить, лише дихання зупинилось. Потім подивилась йому в очі — глибокі, спокійні, зелені, як і завжди.
— Як я можу жити, якщо моє життя — це ти? — прошепотіла вона, і ті слова впали на мармур, мов пелюстки.

Кайро злегка кивнув, і відчинив двері. За ними було світло — не сліпуче, а тепле, глибоке, живе. Він простягнув руку, сплів її пальці з її — дбайливо, наче не хотів злякати. Вони ступили через поріг разом. Двері м’яко зачинилися за ними, не видаючи жодного звуку. І тоді — Сояна відчула, як щось змінюється. Її закривавлений одяг зник, ніби розтанув у світлі, і на тілі з’явилась легка, білосніжна сукня, прозора мов тінь хмари на річці.

Кайро повів її далі. Вони йшли повз людей, що сиділи, розмовляли, сміялись. Усі були спокійні. Усі — живі в інший спосіб. Дерева тут не кидали тіней, бо світло лилось не згори, а звідусіль. Від землі, від неба, від самих людей.

І раптом серед цього спокою Сояна побачила знайоме обличчя. Ніра — молода, щаслива, без сліз і болю — бігла назустріч хлопцю, що сміявся, простягаючи руки. Хару підхопив її, закружляв. Їхні голоси зливалися в пісню, якої не почути у світі живих.

За спиною хтось доторкнувся до плеча Сояни. Вона обернулась — і побачила бабусю Міру. Та стояла, усміхаючись лагідно, з тими ж зморшками, що колись з’являлися, коли вона розповідала історії. Сояна кинулась до неї, обійняла, втопившись у запаху лаванди й кориці.

Ніхто не казав тут слів «смерть» чи «кінець». Бо цього тут не було. Було лише продовження — інше, світліше, спокійніше. Вони справді померли. Але в той самий час — вони жили.

Бо любов, що не згасла, веде не в морок, а в сад зі світла, де сміх знову звучить, де серця знову знаходять одне одного. І хай то буде хоч на мить, на подих — вони щасливі.