Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Як швидко минає час. Ти і оглянутися не встигаєш, а він уже забирає з собою твоє минуле, можливо, твою радість, твою журбу,  і ти не в змозі протистояти йому і вимагати у нього тобі щось вернути. Час біжить швидко-швидко. І не за горами тебе чекає нове життя, нове горе, щастя. Воно так близько, що ти не помічаєш, коли воно тобою заволодіває.

"Аж не віриться, що я знову тут, - говорить про себе Світлана. - Цей стадіон, ці тополі! Гуси ідуть. Це, мабуть, наші? Що там Марійка робить? Руслан? Дідо і баба? Цікаво, який він з себе? Мені вже не терпиться його побачити. Ми ж бачилися останній раз, коли йому десь вісім було, а тепер йому майже п'ятнадцять. Він уже такий великий."

Дівчина заходить до хати, закриває двері і направляється до кімнати. Першою живою душею, яку вона побачила, була Марійка, котра вимахувала руками, гупала ногами об підлогу і милувалася собою перед дзеркалом.

- Свєтка! - радісно закричала вона від несподіванки. - Ти так тихо зайшла, що я тебе і не почула.

- Я щойно з автобуса.

- А Руслана немає! - говорить Марійка із наміром, щоб здивувати сестру.

- Як нема?

- Він поїхав геть. Гарні кросівки? Тобто не кросівки, а ... здається... ей, я забула.

- Поїхав?

- Це Толікові. І куртка теж його. Такі зручні.

- А чого він не почекав? Я ж просила вас, щоб він не їхав раніше мого приїзду.

- У нього практика у школі.

- Яка ще практика в серпні?

- Я теж дивувалася. Але що зробиш, як він наполягав?

- А коли він поїхав?

- Тієї суботи.

- Ж треба таке! Ти ж казала йому, що я скоро приїду?

- Казала, але він і слухати не хотів. Казав, що тато йому по телефону говорив їхати додому.

- Він сам в Кривий Ріг поїхав?

- Ні, та де! Його баба відвезла і ще досі не вернулась.

- Ще до сих пір?.. Як це так? То ж уже вівторок, а вони поїхали в суботу. Чого ж вона ще не вернулась?

- А хто його знає? Може, вирішила там залишитись? - сміється Марійка.

- Не жартуй так.

Світлана обдивилася кімнату і сіла на ліжко трішки відпочити.

- А де дідо? Тільки не кажи, що він поїхав за травою і ще не вернувся. Я в це не повірю.

- Я й не буду. Він поїхав рибалити. Скоро має вернутися.

- Ой, як я змучилася! - позіхаючи, каже Світлана. - У автобусі так жарко було, а тут так прохолодно. - Простягаючись на ліжку.

- Що там в Калуші чути? Як там татко і мамка?

- Добре. Татко майже цілими днями на дачі, кроликів годує.

- Баба казала, що в нас кролики народились.

- Ага, справді! Семеро кроленят. І усі білі.

- Усі?! - сміється.

- Хоч би одно якесь з плямкою, а то усі білі, як на зло.

- Вишні ви вже зірвали?

- Вже давно.

- А в баби на городі кавуни ростуть.

- Кавунчики?! Класно! А вже великі?

- Ще два тижні і можна буде їсти.

- Що ти тут робиш цілими днями?

- Те, що і того року робила. Ага!

-  Що "ага"?

- Ага! А я картоплю продаю! Де?

- На дорозі.

- На якій?

- Коло остановки.

- Справді?! І купляють?

- Купляють. Там так цікаво! Так добре!

- І по скільки ти продаєш?

- По 3 гривні - відро.

- А це дорого чи тано? Бо я не знаю.

- Я б сказала, що тано. На базарі можна продати і по 5 гривнів.

- Нічого собі!

- Ото ж бо!

- Там ще хтось продає? Чи ти сама?

- Сусіди продають і багато інших. Вірка, правда, не продає.

- Чого?

- Картоплі не мають. Одного разу я пам'ятаю, наша сусідка продавала із дочкою.

- Як її звати?

- Не пам'ятаю.

- Нехай буде. Кажи далі.

- Ну, та, що ще має маленьку Олічку.

- Знаю, знаю.

- То в неї чоловік купив відро і роздумує, яке ще одне купити. А її дочка показує на мамине і той купив ще одне її відро. 

- Ото щастить!

- Ще й як!

- А баба тобі щось дасть з того, що ти вторгуєш?

- Каже, що усе.

- Може, й я з тобою якось піду.