Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Я спробувала пригадати доречну фразу міс Моді Аткінсон. І пригадала:

— Він такий самий у залі суду, як і на міській вулиці.

— Я не це маю на увазі,— відповів Ділл.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, хлопчику,— почувся голос у нас за спинами. Нам здалося, що голос цей іде з самого стовбура, проте належав він містеру Долфусу Реймонду. Він визирнув з-за дерева.— Ти не тонкосльозий, просто тебе від цього нудить, правильно я кажу?

9

— Іди сюди, синку. Я тебе чимось пригощу, щоб не нудило.

Оскільки містер Долфус Реймонд був людиною лихою, я прийняла його запрошення неохоче, але посунула слідом за Діллом. Чомусь мені здавалося, що Атикус не був би в захваті від наших стосунків з містером Реймондом, а тітка Александра і поготів.

— Тримай,— сказав він, простягаючи Діллові свій паперовий пакет із соломинками.— Випий, і тобі полегшає.

Ділл потяг рідину через соломинки, усміхнувся і заходився смоктати далі.

Містер Реймонд захихотів, очевидно радіючи, що занапащає дитину.

— Ділле, вважай, що ти робиш? — застерегла я.

Ділл відірвався від соломинок і розплився в усмішці.

— Скауте, це усього лише кока-кола.

Містер Реймонд сів, спираючись спиною на стовбур дуба. Досі він лежав на траві.

— Ви, малеча, не викажете мене, правда? Моїй репутації кінець, якщо викажете.

— Значить, те, що ви п’єте з цього пакета,— кока-кола? Просто собі кока-кола?

— Так, мем,— кивнув містер Реймонд. Від нього приємно пахло: шкірою, кіньми, бавовняним насінням. Він єдиний з усіх, кого я знала, носив англійські чоботи для верхової їзди.— Тільки це я і п’ю, майже весь час.

— Тоді ви просто удаєте, що ви напівп’я... Пробачте, сер,— схаменулася я.— Я не хотіла вас...

Містер Реймонд засміявся, зовсім не ображений. І я наважилася вимовити делікатне питання:

— А чому вам подобається робити те, що ви робите?

— Чому? Тобто, чому я прикидаюся? Все дуже просто,— відповів він.— Декому не до шмиги те, як я живу. Я міг би сказати: пішли вони під три чорти. Мені байдуже, що їм там не подобається. Я повторюю, мені начхати, що їм не подобається, це правда, і все ж я не кажу їм: пішли під три чорти, розумієте?

— Ні, сер,— хором сказали ми з Діллом.

— Я, бачте, намагаюся дати їм привід. Людям легше, коли вони можуть зачепитися за якесь пояснення. Коли я приїжджаю до міста, що буває нечасто, і якщо я хитаюся і п’ю зі свого пакета, люди кажуть: Долфус Реймонд під владою віскі, ось чому він не може змінити своє життя. Це йому не до снаги, тому він і живе так, як живе.

— Але ж це нечесно, містере Реймонд, видаватися гіршим, ніж ви є насправді.

— Нечесно, але людям від цього значно легше. Скажу по секрету, міс Фінч, я зовсім не п’яниця, але вони просто неспроможні, зовсім неспроможні зрозуміти, що я живу так, як живу, бо саме так мені хочеться жити.

У мене було відчуття, що мені не слід сидіти тут і слухати цього грішника, у якого діти-мулати і якому байдуже, хто про це знає, але він захоплював. Я ще не зустрічала людини, яка навмисно паплюжить себе. Але чому він довірив нам свою найважливішу таємницю? Я спитала у нього чому.

— Тому що ви діти і можете це зрозуміти,— пояснив він.— А ще тому, що я чув, як оцей...— він кивнув у бік Ділла,— він поки що слухається своїх інстинктів, життя його ще не навчило черствості. От коли він подорослішає, то вже не плакатиме, і нудоти в нього не буде. Можливо, він відчуватиме: щось не так, але вже не плакатиме, як постаршає на кілька років.

— Через що плакати, містере Реймонд? — у Ділла заговорила його чоловіча природа.

— Плакати через те суцільне пекло, яке люди влаштовують іншим людям — іноді геть бездумно. Плакати через те пекло, яке білі влаштовують чорним, ані разу не замислившись, що чорні так само люди.

— Атикус каже, що обдурити негра вдесятеро гірше, ніж обдурити білого,— промимрила я.— Каже, що це гірше за все.

— Ну, я так не думаю,— відізвався містер Реймонд.— Міс Джін-Луїзо, ви ще не знаєте, що ваш тато — непересічна людина: щоб це усвідомити, потрібні роки, а ви ще мало знаєте життя. Ви навіть цього міста не знаєте, а для цього варто лише увійти до зали суду.

Тут я згадала, що ми проґавили майже весь перехресний допит містера Гілмера. Я поглянула на сонце, яке швидко котилося за дахи крамниць на заході площі. Між двох вогнів я не знала, котрий обрати — містера Реймонда чи П’яту сесію окружного суду.

— Ходімо, Ділле,— сказала я.— Тобі вже ліпше?

— Так. Радий був з вами познайомитися, містере Реймонд, і дякую за напій, він мені дуже допоміг.

Ми рвонули до суду, злетіли сходами нагору і протиснулися до поруччя балкона. Превелебний Сайкс зберіг наші місця.

У залі суду було тихо, і я знову здивувалася, що не чути немовлят. Сигара судді Тейлора перетворилася на коричневу цятку між губ; містер Гілмер писав у одному з жовтих нотатників у себе на столі, намагаючись випередити судового протоколіста, рука якого так і літала.

— Дідько,— пробурчала я,— ми все проґавили.

Атикус уже дійшов до середини свого звернення до присяжних. Він вже витяг якісь папери зі свого портфеля, який стояв у нього біля стільця, тому що зараз вони лежали на столі. Том Робінсон гортав їх.

— ...за відсутності переконливих доказів, цього чоловіка звинуватили у злочині, що карається на смерть, і притягли до суду...

Я підштовхнула Джемі ліктем.

— Він давно виступає?

— Щойно закінчив з доказами,— прошепотів Джемі.— Ми обов’язково виграємо, Скауте. Просто інакше й бути не може. Він уже п’ять хвилин говорить. Розклав їм усе по поличках — як-от я б розклав для тебе. Навіть ти зрозуміла б.

— А містер Гілмер?..

— Цить. Нічого нового, все як завжди. А зараз замовкни.

Ми знову подивилися вниз. Атикус говорив спокійно, трохи відсторонено, ніби диктував листа. Він неквапно ходив перед присяжними, які видавалися уважними: вони стежили за кожним кроком Атикуса, підвівши голови, і, схоже, схвалювали його. Гадаю, це тому, що Атикус ніколи не підвищував голосу.

Атикус замовк, а потім зробив те, чого не робив ніколи. Він відчепив ланцюжок свого кишенькового