Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Симон Петлюра погодився з тим, що становище дійсно тяжке, але зажадав чекати місію Антанти, яка нібито прибуде через два дні і розведе армії УНР і Денікіна. На цьому нарада скінчилася. Але не для всіх. Того ж дня Євген Петрушевич у своєму вагоні скликав нараду галичан і повідомив, що генерал М. Тарнавський надіслав диктатору ультиматум: якщо не будуть вжиті конкретні заходи, командувач буде діяти на власний розсуд. Під впливом виступів старшин і рішучої заяви Тарнавського Петрушевич погодився на переговори з командуванням Добрармії.

Генерал М. Тарнавський вислав до денікінців делегацію (А. Ерлє, О. Лисняк, О. Левицький), яка 6 листопада в Зятьківцях зустрілася з генералом Слащовим і підписала о 12 год. 15 хв. договір на умовах:

1. УГА зберігає автономію.

2. Уряд ЗУНР переїжджає до Одеси і зберігає повний суверенітет над армією.

3. Галицька армія не буде використовуватись проти військ С. Петлюри.

4. УГА надається кількамісячний відпочинок, забезпечується медична допомога хворим.

5. Буде надана можливість військовополоненим та інтернованим галичанам із інших країн повернутися до УГА[435].

Вимогу отамана Лисняка вважати групу січових стрільців полковника Коновальця частиною УГА денікінці відкинули.

А вже під вечір російські радіостанції і телеграф рознесли вістку про угоду між Галицькою і Добровольчою арміями. Коли С. Петлюра довідався про дії командувача УГА, його люті не було меж. Він викликав до Деражні диктатора Є. Петрушевича і генерала Густава Ціріца з текстом договору. Головний Отаман бив кулаками по столу, вимагав негайно розстріляти сепаратистів М. Тарнавського і А. Шаманека. Диктатор, однак, нагадав, що напередодні командуванню армією дозволено вступати в переговори з частинами Добрармії, щоправда, в порозумінні між собою. Дійшли до згоди зняти винних з посад і віддати під суд Військового трибуналу[436]. С. Петлюра вимагав для них найвищої міри покарання – розстрілу.

Того ж дня новим командувачем УГА призначено Осипа Микитку, якому напередодні було присвоєно звання генерала-чотаря. Начальником штабу армії став генерал Густав Ціріц, який 27 жовтня прибув з Відня.

Польовий суд НКГА розглядав справу керівників армії у Вінниці 13–14 листопада. Голова трибуналу отаман С. Шухевич звинувачував М. Тарнавського, А. Шаманека і О. Лисняка у тому, що вони «без позволення і всупереч наказам правительства заключили ганебну змову з ворожою денікінською армією». Водночас ні С. Шухевич, ні суддя Ю. Курдіяк зі складом суду не могли не взяти до уваги висунуті звинуваченими вагомі аргументи, які виправдовували їхні дії. Генерал Тарнавський без труднощів довів, що через малочисленність, брак зброї, боєприпасів, одягу армія втратила боєздатність і продовжувати війну з Денікіним означало загубити її повністю. Іншого способу врятувати знесилену УГА не було[437]. Незважаючи на це, кам’янецька преса продовжувала трактувати договір «зрадою», «зрадницьким актом», «державною зрадою»[438].

Полковник Шаманек зазначив, що керівництво ЗУНР знає про катастрофічний стан УГА, але, на жаль, жодних заходів не може ужити. Він підкріпив докази командувача конкретними фактами, які свідчили про безнадійне становище армії. Так, у III корпусі повністю розгромлена 14-та бригада, у 2 і 8-й залишилося по 200 стрільців, у 11-й – до 400, у 7-й – до 500, у 4-й – до 80. Бригади з бойових частин фактично перетворились у пересувні шпиталі.

На захист командування армії виступив головний лікар полковник А. Бурачинський. Він змалював трагічну картину медико-санітарної служби. Кількість хворих досягла 13 тис. «Ще 6 тис. хворих знаходилось при частинах у обозах майже без будь-якої медичної допомоги. Половина особового складу армії не мала черевиків, білизни»[439].

Вироком польового суду генерал М. Тарнавський, полковник А. Шаманек і отаман О. Лисняк були понижені в посадах[440]. Тарнавський знову очолив II корпус, де був радо зустрінутий стрільцями і старшинами, які поважали і щиро любили свого командира, іменували його «українським Гарібальді».

У ті ж дні була оголошена відозва до військ за підписом С. Петлюри та І. Мазепи, в якій генерал Тарнавський таврувався як зрадник. Денікінській місії надіслано заяву про те, що уряди УНР і ЗУНР не визнають угоди, заключеної зміщеним командувачем УГА, але готові продовжити діалог щодо перемир’я. Однак генерал Слащов відповів, що вже оголосив військам про перехід 60-тисячної Галицької армії на бік Добровольчої, а відносно наддніпрянців підтвердив вказівку Денікіна – вона повинна капітулювати. Тоді сторони дійшли до компромісу: генерал О. Микитка підписав протокол про 48-годинне перемир’я.

Але невизначене, нестійке становище трьох армій не протрималось навіть двох днів. 10 листопада денікінці порушили угоду і несподівано увірвалися в зайняту частинами бригади УСС Жмеринку. Галицьку армію відкинуто до річки Лозової і фактично відрізано від Наддніпрянської, яка своїми обезкровленими частинами опиралася на Кам’янець-Подільський[441]. Обірвався зв’язок Начальної команди з диктатором Є. Петрушевичем. У цій критичній ситуації генерал О. Микитка самостійно вислав генерала А. Ціммермана до Одеси для переговорів з К. Шиллінгом.

Головний Отаман намагався теж щось зробити для порятунку, надіславши наказ (який, щоправда, запізнився) генералу О. Микитці утримати Жмеринку будь-якою ціною. На випадок невдачі – відступити до Деражні на з’єднання з Дієвою армією УНР. 12 листопада він повідомив про те, що заключив перемир’я з поляками, чим забезпечив тили українських військ. Наступного дня С. Петлюра нетерпляче відбив телеграфом: чи буде Галицька армія й надалі битися проти денікінців за Соборну Україну та які наміри має її командування. Але йому вже не відповідали.

За цих драматичних обставин 12 листопада у Кам’янці-Подільському відбулася остання спільна нарада представників українських урядів. Вона виявилася гострою. Євген Петрушевич запропонував усунути Головного Отамана «як нефахівця від оперативних справ»[442]. Йшлося також про повернення представника ЗУНР до складу Директорії та зміну кабінету міністрів УНР. Гарячу дискусію погасив командувач Дієвої армії генерал В. Сальський (1885–1940): «Війна для нас скінчена. Поконла нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже окружена»[443]. На цій нараді Є. Петрушевич зробив несподівану заяву: «Мусимо залишити думки про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіним. Лінія Директорії, власними силами, це ризикований