Читати книгу - "Джеррі-Островик"

Оскільки тим виттям він міг зрадити свою нелегальну присутність в стюардовій каюті, Квекові доводилось шукати втіхи в музиці на ґратах над кочегарнею, де стояла страшенна задуха. Але так тривало недовго, бо чи то волею сліпого випадку, чи то вироком, записаним у книгу життя ще до створення світу, Майклові судилося зазнати пригоди, що глибоко змінила і його долю, і долі Квека та Дега Доутрі, ба навіть визначила місце, де їм малося дожити віку й лягти в могилу.

РОЗДІЛ VI

Пригода, що мала такі наслідки для майбутнього, призвела до того, що Майкл вельми недвозначно викрив перед усіма свою присутність на «Макамбо». І сталась вона через Квекове недбальство: виходячи з каюти, Квек не причинив щільно дверей. Пароплав гойдало на легкій хвилі, і двері то розчинялись навстіж, то грюкали, зачиняючись, одначе не так сильно, щоб затріснутись назовсім.

Майкл переступив високий поріг з невинним наміром дослідити тільки найближчу околицю. Та щойно він опинився за порогом, пароплав гойднуло дужче, і двері таки затріснулись. Майклові враз захотілось назад до каюти. Послух укоренивсь у ньому глибоко, бо він усім серцем жадав коритися волі свого пана, а по кількох днях ув'язнення вже збагнув, чи здогадався, чи відчув, що Стюард хоче, щоб він залишався в каюті.

Він довго сидів біля зачинених дверей, сумно дивлячись на них, однак був занадто розумний, щоб гавкати на них чи ще як звертатися до такої неживої речі. Він змалечку навчився розуміти, що тільки від живих істот можна чогось домогтися проханням чи погрозою і що коли неживі речі рухаються, як оце двері, то рухаються вони не самі собою і лишаються глухі до всього, з чим звертаються до них живі створіння. Часом він відбігав коротеньким коридорчиком, куди виходили двері каюти, до довгого коридора, що тягся з прови на корму, і позирав ним у один і в другий бік.

Трохи не годину він то відбігав отак, то вертався до дверей, що все не відчинялись. А потім у нього виникла нова думка: якщо двері не відчиняються, а Стюард і Квек не йдуть, то він сам піде розшукає їх. Раз надумавшись, вія не вагався ні хвилини, а зразу рішуче подріботів довгим коридором на корму. Вкінці коридор загинався під прямим кутом, і Майкл знайшов там вузенькі сходи нагору. Серед багатьох людських слідів він упізнав по запаху Стюардові й Квекові і таким чином дізнався, що вони тут проходили.

Нагорі, на верхній палубі, йому почали зустрічатись пасажири. То все були білі боги, і Майкл не дратувався, коли вони гукали на нього, але й не спинявся, а біг далі, на відкриту палубу, де лежало в шезлонгах ще більше привілейованих білих богів. Та ні Квека, ні Стюарда там не було; Майкл подався ще одними вузькими сходами знов нагору й опинився на шлюпковій палубі. Там, під широкими тентами, спочивало ще більше білих богів — у багато разів більше, ніж Майкл бачив за все своє життя.

Спереду шлюпкова палуба переходила в капітанський місток, що був не вищий за неї, як звичайно на пароплавах, а впорівень з нею. Оббігши стернову рубку, на її завітряному боці, в холодку, Майкл і спіткав свою долю; бо треба вам знати, що капітан Данкен мав на судні двох фокстер'єрів і велику перську кицьку, а кицька якраз привела кошенят. На дитячу кімнату для них кицька обрала рубку, і капітан, догоджаючи їй, поставив там коробку для кубла й страхав стерничих усілякими жахливими карами, якщо котрий наступить на кошеня.

Та Майкл нічого того не знав. А перська кицька помітила його раніше, ніж він її. Він, власне, завважив її аж тоді, коли вона кинулась на нього з розчинених дверей рубки. Щойно загледівши цю несподівану небезпеку, ще й не добравши, що воно таке, Майкл відскочив убік. З його погляду, той напад був нічим не спровокований. Він видививсь на неї, наїжачений, і побачив, що то звичайна кицька, а вона вже стрибнула вдруге, з розпушеним хвостом у людську руку завтовшки, повипускавши пазури й розлючено засичавши.

Цього було б забагато для кожного ірландського тер'єра, що хоч трохи себе поважає. Майкл розізлився, коли кицька стрибнула вдруге, і, відскочивши набік, щоб уникнути її пазурів, спіймав її зубами за спину ще в повітрі. А за мить вона вже корчилась на палубі з перегризеним хребтом.

Та для Майкла то був тільки початок. Він мусив обкрутнутися, бо ззаду вже задзявкотіли, чи, скорше, заверещали, нові вороги. Однак відбитися Майкл не встиг: на нього з обох боків налетіли два дорослі фокстер'єри, куснули й повалили на палубу. До речі, обидва ті фокстер'єри вперше попали на «Макамбо» ще маленькими щенятками в кишенях у Дега Доутрі — той, своїм звичаєм, привласнив їх десь у Сіднеї й продав капітанові по гінеї за кожного.

Майкл, поки схопився на ноги, вже розлютився по-справжньому. Та й ще б пак ні — адже на нього, мов з мішка, сипались якісь войовничі кішки та собаки, хоча він їх не зачіпав і навіть не знав про них, поки на нього не напали. Фокстер'єри, попри свою істеричність, були відважні створіння й наскочили на нього знов, щойно він схопився. Зуби одного зчепилися з Майкловими, й губи в обох закривавились, а фокстер'єр, легший, аж відлетів геть від поштовху. Але другий устиг вгородити зуби Майклові в бік. Майкл шарпнувся, вирвав свій бік, зоставивши фокстер'єрові повну пащу шерсті, й умить наскрізь прокусив йому вухо. Фокстер'єр вереснув з болю й відплигнув так рвучко, що Майклові зуби прочесали те його вухо, мов гребінцем.

А з другого боку вже наскакував перший тер'єр, і Майкл обкрутнувся, щоб дати відкоша, але в ту мить зазнав нового, теж неспровокованого нападу. Цей раз то був капітан Данкен, що розгнівався, вгледівши свою кицьку замордовану. Капітан копнув Майкла ногою під ребра, аж псові дух забило і він підлетів у повітря, а тоді важко гепнувся боком на палубу. Обидва фокстер'єри знов наскочили на нього й