Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Але зовсім несподівано повелася Маруся.

Забрала його руку, м'яко й рішуче водночас. Нахилилася, вдаючи, ніби робить щось погане, заборонене, поводиться непристойно, проте давно хотіла вчинити так, торкнулася губами зарослої щоки, татарських вилиць, далі кінчиком свого язика забрала кров з розсіченої губи і щось тихенько прошепотіла. Артем не розчув, та й зашуміло в голові, закалатало серце, аж у скроні віддавало.

…Її поцілунки повернули інше, передвоєнне, життя, навіть не Київ — обійстя на околиці Бучі, яка ще зовсім недавно затишно звалася Яблунькою. Там вони з Лідою ще в перші роки спільного життя винайняли дачу й розважалися, ходячи цілуватися в сінник. Дім стояв на околиці, трошки далі від інших садиб, але ближче до річки. Уночі вони лежали й слухали жаб'ячі хори, з якими змагалися завзяті цвіркуни, та коли хотіли одне одного, то бралися за руки і, в чому були, — вона в легенькому, невагомому мереживі, він у спідньому, — босоніж виходили в літню задуху, поспішаючи на духмяне, свіже сіно…

З Марусею вони потім теж лежали тихо, міцно взявшись за руки. Артем навіть уявити собі не міг, як мало треба, щоб відступила війна і з'явилося переконливе враження — все вже позаду або незабаром скінчиться. Звісно, то було не так. Шеремет усвідомлював, розуміння муляло ще більше. Раптом йому здалося, що він не має права підпускати молодицю так близько до себе. Він повинен, але ще не готовий відповідати за неі, її — ні, тепер уже їхнє — спільне майбутнє. Чи думала Маруся про це? Що, як просто захотіла любити? А там хай буде, як буде. Гори воно все вогнем! Тільки тут. І тільки зараз. Цей день, цей вечір, ця ніч — шматочки щастя, про яке мріє всякий, хай жити страшно й довкола щодня гинуть у пекельних муках люди.

Після того Шеремет, досі ще обтяжений міськими світськими умовностями, спробував був, недоладно добираючи слова, щось пояснити Марусі. Та вона виявилася набагато мудрішою. Знову ляснула його по губах, несильно, наче вдала, що хотіла вдарити, а тоді притисла до них долоню, що означало: «Мовчи, дурню, пусті й непотрібні слова твої!» Потім ще кілька днів обоє бавилися в секретні стосунки, переморгувалися, наче підлітки, подавали одне одному таємні знаки. Але тітка Килина розкусила їх дуже скоро і з робленою суворістю насварила пальцем. А Опанас картинно насупив брови й рубонув рукою повітря: мовляв, досить тулитися по комірчинах, гайда до Марусі, тісно вдвох не буде. І з'ясували відразу: гріха поки що нема. А щоб його не було зовсім, ближче до Різдва приведе дядько Опанас панотця сюди, на хутір, нехай тут обкрутить їх. Не треба на людях, піп таїнства не викаже. На тому й стали. Запили, як годиться, це діло, і Артемові мигнуло в голові: «За особливих умов особливі й заручини».

Пізніше, коли Маруся заснула в нього на плечі, мірно сопучи у вухо, Шеремет остаточно вирішив, що робитиме далі. Отже, він знайшов родину. Добре це чи погано, зважаючи на такий тяжкий час, — буде видно. Проте нові стосунки мимоволі відтягали його відхід. Він поздоровішає, зміцніє, набереться сили і коли вдасться отак, на хуторі, перебути до зими, то з дорогою душею вирушить не до когось із бунтівних отаманів, а до самого Петлюри. Туди, куди він, власне, й хотів вирядитися з ворожого Києва разом із Лідою. Що ж, він має іншу дружину, вже загартовану й витривалу. Тож варто спробувати обом пробратися на захід. До того ж петлюрівці, здається, підступають з боями дедалі ближче. Звісно, взимку, в мороз, іти буде складніше. Та зимувати в теплі, під Марусиним боком, Шереметові хотілося найменше.

Будуючи в голові плани, Артем хоч — не — хоч насмішив Господа.

Бо на початку листопада де не взявся Семен Середа. Жадібно поїв, випив трьома великими ковтками понад половину кухля самогону, хоч раніше не мав такої звички, відітхнув і розповів про Гощівський ліс. Там отаборилися хлопці, яких зібрав Палій після того, як жовтневі бої врізнобіч розкидали майже некероване військо отамана Зеленого. Шереметові плани відразу змінилися, і Маруся благословила невінчаного чоловіка вертатися в загін.

Палій зустрів міцними обіймами. Поки вони не бачилися, Федір ще схуд і вже не видавався таким велетом, яким Артем побачив його вперше. Лице, що колись пашіло здоров'ям, посіріло, вуса погустішали, обвисли, в них і в чуприні пробивалася рання сивина. Проте сотник і далі тримався бадьоро, випромінюючи кипучу силу. Бо тільки вона могла ще сяк — так приборкати військових побратимів його загону.

Від Федора Шеремет дізнався: почута від зрадника Дзюби звістка про те, що денікінський найманець убив Зеленого, не вигадка. Замах був, як і підісланий убивця. Подробиць Палій не знав і не мав змоги поговорити з тими, хто був тоді коло батька отамана. Навіть попрощатися не встиг з ним: його загін якраз бився з денікінцями зовсім в іншому місці, за Вишгородом, примчавши на допомогу місцевому отаманові Петрові Халепі. Тоді, розповідав, партизанам удалося оточити золотопогонників, та з Києва до тих наспіла підмога. А далі самим повстанцям довелося вириватися з лещат. Коли дісталися Стрітівки, отамана вже поховали й навіть перепоховали. Сорока принесла на хвості, що могилу Зеленого вороги збираються розрити, тіло вийняти й розрубати на шматки. Бояться, мовляв, що отаман воскресне.

Знову для Шеремета потяглися партизанські будні, що їх бойовими аж ніяк не назвеш. За якийсь час Артем зрозумів, що Палій усе ж таки не той отаман, до якого звикли хлопці, і слухається його заледве половина всього вояцтва.

Зокрема, каламутив воду й Василь Сивий. Йому теж пощастило вижити після розгрому, і він стояв на тому, що краще відсидітися, перечекати, щоб потім тилами вирушити до батька Махна чи іншого сильного отамана. А Палій вимагав не лише бойових дій, а й наполягав на укладеній військовій угоді з Петлюрою. От йому й треба допомагати. Узяти на свої плечі справу отамана Данила Зеленого.

Чим може скінчитися та суперечка, чи розколеться один, ще й нечисленний, загін на дві нерівні частки, Артем поки що не знав. Усе ще придивлявся. І за ті кілька тижнів у Гощівському лісі так і не знайшов відповіді, чи є в повстанців, які гризуться між собою, бодай якесь майбутнє. Усе помінялося, коли вбили Палія.

Хлопці потрапили в примітивну пастку, але