Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Не вурдалаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Не вурдалаки"

406
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не вурдалаки" автора Світлана Талан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 74
Перейти на сторінку:
зробити ремонт, купити меблі… Час йде, а Галинка все живе на чужині… Мені так її не вистачає! – мовила Валя, і непрохана сльоза покотилася по обличчю. Я не знала, як її втішити, чим розрадити. Мої діти живуть не на чужині, але я теж за ними сумую.

– А у нашої Даринки теж особисте життя не склалося й досі, – з сумом зазначила я. – До того ж, у неї не було свого житла, тож взяла кредит на п’ятнадцять (!) років. Тягнеться, як може, крутиться, як білка в колесі, та чи може мати статки простий вчитель у нашій країні? Щомісяця надсилаємо їй трішки грошей, Іринка допомагає, брати – теж, але у кожного своя родина, свої діти, яких потрібно забезпечувати…

– Ой-ой, дівчата, – це Василь до нас. – Бачу, засумували, носи повісили і сльози на кілочку. А я хочу вам нагадати, які ви колись були.

– Які? – майже в один голос спитали ми з Валею.

– Молоді! Веселі! Гарні! – сказав Вася та поклав на стіл світлину. На ній він нас сфотографував, коли ми жили у домогосподарки… Саме в той час я познайомилася з Романом, а Валя з Васею.

– Невже?! – зраділа я. – У мене була така фотографія, але вона покрилася пліснявою від вологості та повністю зіпсувалася, коли ми жили в чужій хатині.

– Тепер будеш дивитися та згадувати молодість, – сказав Вася.

Я подякувала та пішла до будинку віднести таку дорогоцінну світлину. Підігріла котлети, щоб гаряченьких докласти в тарелі. Коли повернулася, то Вася сидів дуже близько від Валі. Він обняв її за плечі та про щось весело розповідав.

– Про що воркуєте, голубки? – запитала я, кладучи котлети в тарілки.

– Про наше власне озеро, – поважно мовив Василь.

– Слухай його побільше, – посміхнулася Валя. – На дачі Вася вирішив більше не садити картоплю, залишити лише зелень та квіти, а на місці городини два літа поспіль рив котлован під озеро. І це попри те, що у нього хворе серце і лікарі не рекомендують великі фізичні навантаження.

– Справжнє озеро? – запитала я.

– Невеличке озерце, – пояснив Вася. – Скільки там тієї землі? На березі зробив дерев’яні лавочки…

– Уяви, Марійко, точнісінько такі лавочки, які були у тому парку, де ми познайомилися! – весело сказала Валя, і її очі запроменилися.

– Від сусідів відгородився не металевим чи бетонним парканом, а тином, який власноручно сплів з лози, на кілочки повісив глиняні глечики, а понад тином – квіти. Озерце наповнив водою, там навіть є справжні лілеї! – з жаром розповідав Василь. – Над нашим озерцем зробив дерев’яний місточок.

– А місточок навіщо? – запитала я Васю.

– Коли зацвіте кущ калини над озером, – таємниче мовив Вася, – запрошу Валюшу на побачення на містку!

Ми всі розсміялися, а Валя прихилила голову на плече чоловіка.

– Дивлюсь я на вас, – задумливо сказала я, – і, здається, не було прожито стільки років. Здається, що ви щойно побралися, і ваші очі світяться неймовірним коханням.

– А ми так і живемо, – посміхається Вася.

– А я знаю, чому так, – сказала я. – У молодості здається, що попереду занадто довге життя, що часу на кохання, для теплих слів дуже багато. З роками приходить усвідомлення, що час, який нам відведено для любові та радощів, невпинно скорочується.

– І його залишається з кожною прожитою добою на день менше, – додав Роман, який досі мовчав.

– Але життя нам ще дає шанс жити, нехай невеличкими, ковтками ніжності, любові та щастя, – мовила Валя та подивилася на Васю очима закоханої жінки.

…жовтня 1996 р

Ось і дописала останню сторінку свого щоденника. Списано лише дев’яносто вісім пожовклих сторінок, клітинка в клітинку загального зошита, а за ними – майже все моє життя. Коли починала вести щоденник, думала, що таких зошитів вийде не один і не два, бо життя здавалося таким довгим, майже нескінченним. А вистачило одного зошита. Виявляється, життя коротке. Воно схоже на спринтерський забіг: тільки-но був старт, не встигнеш схаменутися, а вже перед тобою фініш. Життя як постріл! Воно таке швидке, як гірська бурхлива річка, біжить швидко, вирує, долає перешкоди на своєму шляху. Життя било мене батогом, але, попри все, я відчуваю себе щасливою. Під чарівні звуки акомпанементу власної любові я раділа сходу сонця, чула, як тріскається лушпиння яйця і народжується пташенятко; я слухала, як бринять каплі роси на травах; я бачила, як розпускаються бутони квітів; я чула чарівну мелодію в дзюркотінні джерельця; чула розмову листя у верхівках дерев. У житті, вщент наповненому любов’ю до Романа, до діточок та онуків, до людей і своїх учнів, я навчилася ловити шматочки сонця, і цьому навчила тих, хто був поруч зі мною.

Коли я починала вести щоденник, то гадала, що буде час описувати до подробиць усі події, але вийшло так, що все життя кудись поспішала, і завжди не вистачало часу. Збиралася писати про все-все, а коли перечитала щоденник, то так вже вийшло, що мій щоденник – про кохання. І скільки ж у моїй любові ніжного та приємного, і яка вона щира! Моє кохання до Романа – всепоглинаюче, всепрощаюче, воно єдине у моєму житті, і тому – неповторне. І я не шкодую, що мій щоденник більше схожий на гімн коханню, нашому коханню.

Частина третя

Життя після щоденника

На п’ятдесятиріччя нашого подружнього життя з’їхалися не всі діти та онуки. Звичайно, ми не образилися, бо в кожного з них своя родина, діти, турботи. Хтось поздоровив телефоном, хтось приїздив раніше, а хто ще приїде. А взагалі було весело та гамірно. Цілий день не зачинялися двері, бо приходили сусіди, вчителі, з якими ми працювали, директор школи, були навіть колишні учні. Увечері роздивилися подарунки, й Андрійко увімкнув новий телевізор.

– Ось тепер матимете змогу дивитися вечорами якісне зображення, – сказав син.

– Натяк на те, що ми вже ні на що не здатні, окрім того, що переглядати мильні опери? – посміхнувшись куточком вуст, сказав Роман.

– Ні, – заперечив той. – Натяк на те, що вам потрібно більше відпочивати.

– Невже минуло півстоліття з того часу, як ми одружилися? – запитав мене Роман, коли ми залишилися наодинці.

– Хіба я думала в день одруження про наше золоте весілля? – мовила я. – Мені здавалося, що його справляють якісь старенькі бабці та дідусі, які вже від старості несповна розуму. Я й гадки не мала, що п’ятдесят років можуть пролетіти як п’ятдесят днів.

– І ми разом, – задумливо мовив Роман. Він помовчав, поринувши у свої думки, а потім сказав: – І це все дякуючи тобі. Пробач,

1 ... 64 65 66 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не вурдалаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не вурдалаки"