Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Я, Богдан 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, Богдан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, Богдан" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 213
Перейти на сторінку:
спадкоємця султанського трону шах — заде Мехмеда.

Я терпляче розпитував далі. Той це Бекташ чи не той, хто ж те знав, та вже моя ймовірна дружба давня з ним одразу надала мені ваги в очах ханських прислужників, до того ж виявилося, що й молода султанша, яка подарувала хтивому султану Ібрагіму спадкоємця трону, була нібито українка, звалася Турхан — ханум, себто «вельможна жінка», і татари джеркотіли поміж собою: «Козачка! Козачка!..» Може, й справді якась козацька донька, забрана в ясир, стала знов, султаншею, як то було сто літ тому з славною Роксоланою при Сулеймані Пишнім?

Як то сказано: догнав чи ні, а погнатися можна. Я спорудив невеличке послання до Бекташ — аги, питав, чи се він, якого я колись знав, розповів про себе, приклав до рукописання свого дарунки наші козацькі і попросив ханську службу при нагоді все те передати в Стамбулі. Знав, що все буде передано, бо чесність серед цих людей цінувалася над усе, однак не вельми й вірив, що всемогутній Бекташ — ага при султанському дворі той самий молодий яничар, з яким я заприязнився колись у капудан — паші.

Так поволі (а в нас же серця рвалися від нетерплячки!) спливав час у ханській столиці.

Нарешті прибігли до мене ханські скороходи — чугадари і повідомили, що іде сам кіларджі—баші разом з диван — ефенді, які мають повезти мене до великого хана, хай буде вічною його тінь на землі.

Посольство моє начепило шаблі, засунуло пістолі за паси, розчесало вуса, надягло шапки свої козацькі — так і зустріли ханського гофмаршала і секретаря іноземного, які прибули з пишним почтом, самі в дорогих шубах і в високих хутряних шапках, обмотаних зеленими тюрбанами. Знов мав тягти бідний Демко з Іванцем дарунки, знов лилися лестиві слова пусті, аж поки врешті вирушили ми повз мечеті, крамнички й метушняву бахчисарайську до того притулку тиші й поваги, що звався Хан — сарай. Палацова брама була одразу за кам’яним містком через Чуруксу. Ми під’їхали до неї в супроводі високих ханських чиновників, та цього виявилося не досить, бо від обвішаних зброєю хапу — агасі побіг мені навперейми їхній капуджі—баші, висмикнув шаблю з піхов, доторкнувся нею до моєї поли, закричав: «Зійди з коня, гяур!»

— Знає ж, на кого розтуляти губу, — гмикнув Кривоніс, який знався на татарській мові, я ж махнув Демкові, щоб видобув там з своїх саков приготовлене для цього запопадливого ханського охоронця, а сам уже злазив з коня, бо й так знали ми, що до палацу вступати слід пішо.

Дерев’яна, кована міддю брама зарипіла, як татарський віз (якого, до речі, ніколи не мастять, бо що більше він рипить, то більшу здобич везе, окрім того, чесному чоловікові нічого ховати від сторонніх, то тільки злодії ходять і їздять нечутно), і нас впустили туди, де чи й був бодай один козак за всі віки.

З великого двору палацового нас одразу під пильним наглядом сторожі проведено до посольського садочка, обнесеного високими кам’яними стінами, там ждали, поки буде впущено в покої внутрішні. Там знов стали перед залізними дверима, над якими я прочитав напис: «Цей блискучий вхід і ці величні двері споруджені за повелінням султана двох материків і володаря двох морів, султана, сина султана Менглі—Гірей — хана, сина Хадж — Гірей — хана 909–го року». Дев’ятсот дев’ятий рік по хіджрі був у нас рік 1505–й. Не такі вже й дикі ці хани, як поглянути.

Перед залізними дверима передали нас ханському церемоніймейстеру балджі—баші і размін — бею, який представляв ханові послів іноземних. Вислухавши їхні напучування, ввійшли ми в невеличкий покій, тоді до високого залу дивана, але нам пояснено, що хан прийме нас у своєму золотому кабінеті на знак особливого довір’я, тому йшли ми далі, знов опинилися в маленькому дворику з басейном, звідти — до літньої кофейні ханської, через яку по дерев’яних рипливих сходах піднялися до великої посольської кімнати, а вже з неї — в посольський коридор, з якого мали потрапити до, ханського золотого кабінету.

Позолочені двері були відчинені, балджі—баша став на порозі, викричав нам в обличчя всі титули свого повелителя: «Великої орди, великої монархії, великої провінції кипчацької, столиці кримської, необмежених татар, незліченних ногаїв, гірських черкесів, воєнної тугації великий імператор, високий монарх, володар од сходу сонця, Іслам — Гірей — хан, якого життя і щасливе панування хай триває вічної».

Тоді впустили нас у золотий напівморок, де на парчевих подушках возсідав Іслам — Гірей, ми нагнули свої непокірливі шиї і вклякли на одне коліно, мали б ще заплющити очі від сяйва золотого каптана ханського і його золотої шапкй з самоцвітами, але я доконечно мусив бачити лице повелителя всіх татар, тож не заплющувався, не відвертав погляду. Тисячі облич пройшло переді мною за довге життя, не всі зосталися в пам’яті, а це мав тримати, як свою долю. У хана лице було мовби хлоп’яче, хоч і був чоловік уже в літах (може, на кілька років лиш молодший за мене), якесь невловиме, ніби поламане вітром, очі геть не татарські, округлі, гострі, як стріли з лука, губи зневажливо підібгані. Мав свої обрахунки з світом, який не був надто милостивим до Іслам — Гірея. Замолоду потрапив у неволю до поляків і цілих сім років свдів у Мальборку. Тоді треба було втікати в Порту, бо в Криму почалася гризня за ханський трон, а Стамбул охоче приймав у себе кримських царевичів, щоб лякати хана тими, що ждали скуштувати халви володарства. Коли вже Іслам — Гірей мав сісти на троні, наперед вискочив його молодший брат Мехмед, який зумів наобіцяти султанським візирам більше, заодно вмовивши їх, щоб сховали старшого брата якомога далі, аж на Родос, звідки вже не було вороття нікому. Та чи то Мехмед — Гірей не догодив Порті, чи то Іслам — Гірей зумів перекупити найближчих підніжків султанського трону, але незабаром на Родос помандрував уже молодший брат, а старший нарешті засів на кримському троні. Кому тепер міг вірити цей чоловік, кого поважати, кого шанувати?

Хан стріляв очима по наших постатях і по наших чубах, він міг би довго смакувати й втішатися нашими нагнутими шиями, але, знаючи межі людського терпіння, милостиво змахнув рукою, припрошуючи нас сідати на килими. Доки размін — бей викликував наші імена, хадим — ага мовчки показав своїм євнухам, щоб мерщій підкладали нам під боки шиті золотом подушки, і ми всідалися вже й не по — козацьки, а

1 ... 64 65 66 ... 213
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, Богдан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, Богдан"