Читати книгу - "Ольвія"

Прибувши до Афін, Анахарсіс прийшов до будинку Солона і велів одному з рабів передати, що до господаря завітав Анахарсіс, щоб його бачити і стати, як можна, його другом і гостем. Почувши таке, Солон велів рабу передати, що друзів звичайно заводять у себе на батьківщині. Та Анахарсіс сказав, що «Солон якраз у себе на батьківщині, то чому б йому і не завести друга»? Вражений його винахідливістю, Солон впустив його і став йому найкращим другом.

Це він, скіф Анахарсіс, сказав, додає далі Діоген Лаертський, що виноградна лоза приносить три грона: гроно насолоди, гроно сп'яніння і гроно огиди.

Це він, Анахарсіс, коли плив у Грецію на кораблі, та дізнавшись, що товщина корабельних дошок чотири пальці, зауважив, що корабельники пливуть на чотири пальці од смерті.

Здивовані корабельники запитали мудрого пасажира:

«Тоді скажи-но нам, які кораблі безпечні?»

Скіфський мандрівник одказав:

«Ті, які витягнені на берег».

Коли ж в Афінах один афінянин почав з нього насміхатися ще й попрікати його тим, що він варвар, скіф Анахарсіс відповів, як акінаком полосонув:

«Кажеш, що мені є ганьбою моя скіфська вітчизна? А ти ганьба своєї вітчизни».

І коли його запитали, що хороше в людині, а що погане і добре водночас, він відповів одним словом: «Язик».

А якось один афінянин – юний, але з тих, що вже нахильці глушать вино, почав його з п'яних очей ображати. Анахарсіс спокійно йому відповів:

«Якщо ти, хлопче, за молодих літ не можеш винести вина, то в старості тобі доведеться носити воду».

А ще любив Анахарсіс за ясною бесідою і гарне вино. Тільки дивно йому було, що греки розбавляють вино водою.

«Не збагну я вас, греки, – казав Анахарсіс. – Вино славне своїм хмелем – прудконогим конем. Ви ж розбавляєте вино водою, убиваєте прудконогого коня, а натомість осідлуєте лінивого вола».

І навчив він греків пити нерозбавлене вино, і греки відчули смак у нерозбавленім вині.

«Цей скіф – мудрий чоловік, – казали греки. – Анумо, вип'ємо ще під скіфа… нерозбавленого».

Звідтоді греки, коли п'ють, то кажуть один одному:

«Підскіф ще…»

Себто – долий нерозбавленого вина.

Царю Крезу Анахарсіс так писав:

«Я приїхав в еллінську землю, щоб навчитися чужим звичаям, золота мені не треба, досить мені повернутися у Скіфію, ставши кращим, аніж я був».

І він повернувся до Скіфії кращим, аніж був. Повернувся без золота, але найбагатшим за всіх своїх співвітчизників.

Повернувся, щоб учити скіфів мудрощам, але впав на рідну землю від опереної стріли…

Як свідчить батько історії Геродот, Анахарсіс побував у багатьох країнах світу і всюди вражав своєю мудрістю і бесідою своєю гарною. А повертаючись із мандрів у рідні степи, Анахарсіс, пливучи Геллеспонтом, зупинився у Кизику, а там якраз відзначали свято Матері Богів. І сказав тоді Анахарсіс: як додому дістануся здоровим і цілим (а він дуже хотів додому пошвидше повернутися, щоб скіфів, співвітчизників своїх, добру та мудрості вчити), то принесу Матері Богів по такому обряду жертву.

І дав він клятву, і поїхав додому, в далеку Скіфію.

І переплив він щасливо море, і повернувся у Скіфію здоровим і цілим.

І сказав Анахарсіс:

«Якщо чужі боги дають тобі здоров'я, оберігають тебе в путі від небезпек, щоб ти цілим і здоровим повернувся у край свій, то таких богів треба шанувати як своїх. Адже за добро віддячують завжди добром».

Осідлав Анахарсіс коня і поїхав у Гілею, що біля Борисфену, і там приніс Матері Богів жертву, і молився їй на чужій мові, і дякував Матері Богів, що вона допомогла йому переплисти буряне море за чотири пальці від смерті… І надів собі на шию маленьке зображення Матері Богів, і сказав так:

«Мати Богів! Я, скіф, чужий тобі, але ти оберігала мене в довгій та нелегкій дорозі у морі і на землі, відвернула від мене біду, тож прийми мене, як сина свого. Багато нас, різних племен і родів різних, але всі разом ми люди на одній землі. Тож і будемо всі разом людьми, будемо твоїми різномовними, але рідними синами, Мати Богів».

І побачив те кощунство якийсь скіф, і хапком доніс самому цареві: «Владико! Брат твій хоч і скіф, а молиться чужим богам. І до них балакає то на скіфській, то на чужій мові…» Спалахнув Савлій у гніві великому, на коня скочив і помчав у Гілею… І побачив він на шиї у брата зображення чужої богині.

«Домандрувався по світах?! – закричав брат. – Вже вдома чужій чужині молишся?»

Анахарсіс з гідністю відповів:

«Всі ми діти однієї землі – хоч скіф, хоч не скіф, і треба жити в мирі та дружбі, кохатися у мудрім слові і дякувати богам, чиї б вони не були, за життя і добро».

Роз'ярів Савлій, аж губи кусає, аж кінь під ним ходором ходить.

Звів він лук і каже:

«Ось я зараз побачу, чи врятують тебе чужі боги від скіфської стріли!..»

І пустив стрілу рідному братові в груди, і Анахарсіс тільки й устиг сказати:

«Розум оберігав мене в Елладі, а заздрість згубила мене на батьківщині».

А Савлій зле вигукнув:

«Скіфська стріла сильніша за чужих богів, і тому ти мертвий, розумнику! І так буде вчинено із кожним скіфом, який прийме чужі звичаї. Нам чужого не потрібно, у нас усе є своє».

І поховали Анахарсіса у землі Герр, бо все ж він – із царської сім'ї. А ось згадувати його Савлій не велів.

– Анахарсіс не скіф, бо не вмів акінак у руках тримати і жодного разу не омив його чужою кров'ю. Тож і не згадуйте його, скіфи. Він не наше визнавав і нескіфським богам як своїм молився, тож хай чужі племена і пам'ятають його.

І забули свого мудреця-любомудра.

А чужі племена зберегли пам'ять про мудрого скіфа Анахарсіса, який хотів усім народам добра і цінував розум людський, як найбільше багатство у світі.

А цар Савлій з коня свого не злазив – то в один край скіфів водив, то в інший і завжди з добром повертався. Везучий був, хапкий до чужого добра. Скіфи його так і звали: Той, хто вміє хапати. Мав Савлій хапаного добра чимало – повозки не завжди міг полічити із хапаним, але все йому було мало.

– А що, молодці, чи не збігаємо до сусідів, бо щось руки сверблять, до акінака просяться?

А повертався з добром,