Читати книгу - "Зло не має влади"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти цього хотів! — мстиво закричала я. — Красень, еге ж? Тепер зате нікого не обдуриш! Що всередині, те й зовні! Ти некромант, хоч як дивися, хоч навиворіт себе вивертай!
У моїх словах раптом почулося відлуння безлічі голосів. Гарольд, Лісовий Воїн, Ельвіра, алхімік, канцлер, безіменний стражник — усі вони на різні лади повторювали те саме: «Він некромант… не вір… не зв’язуйся… Він же некромант…»
Безладний гуркіт стихав. Крізь нього дедалі виразніше пробивалося тупотіння війська, яке йшло в наступ: Сарана поклала половину війська на схилі, та відновила сили.
— Мені треба… — вичавив із себе Максиміліан. І я зрозуміла: йому треба піднімати своїх мертвих, гнати їх знову на схил, знову начакловувати всесвітній страх, знову піднімати померлих кочівників… І те, що він повинен зробити, викликає жах у некроманта.
— Годі! — вигукнула я. — Облиш! Звільни!
Його почало трусити. Монетка на грудях стрибала, ніби м’яч, трусилися руки з безліччю дрібних суглобів, стрибали плечі, підгиналися коліна непомірно довгих ніг. Він дивився на мене, як із прірви, як із лійки, з таким жахом і розпачем, що в мене в роті пересихало.
— Н-не можу. Уже край. Я-а-а…
Його голос змінився шипінням. Він дивився на мене, роззявляючи страшного рота, й сичав, ніби водопровідний кран, у якому скінчилася вода.
Дракон знов ударив хвостом. Максиміліан підчепив мій посох ногою, підкинув у повітря. Посох злетів, перевертаючись, червоно-зелене навершя не світилося; некромант підніс руки, заміряючись, і цієї миті Зшивач прокинувся.
Мої пальці стислися на руків’ї — рефлекторно. Зшивач, ніби кинутий спис, здолав коротку відстань від мене до Максиміліана й проткнув би його наскрізь — якби не блискуча реакція некроманта.
Мій посох упав на землю, неушкоджений, але обом нам зробилося не до того. Зшивач працював — шив і розривав, і знову зшивав невидимі нитки. Мене витягло на виворіт і відразу викинуло назад; я встигла тільки зрозуміти, що виворіт у цьому місці повністю затягнутий туманом. Що ж, Мрячна Бабера готується святкувати перемогу?!
Максиміліан вислизав, як паперова фігурка на нитці, як підвішене яблуко, котре неможливо вкусити. Зшивач колов його, не давав ні на мить перепочити, використовуючи хитрі облудні маневри. Військо мертвих обступало нас кільцем, ніби глядачі незвичайної вистави, й мертвий дракон дивився, повернувши голову. Земля здригалася під кроками Сарани, а Максиміліан звивався, відступав, ухиляючись від уколів і ударів, і монета теліпалася в нього на шиї…
Моє зап’ястя хруснуло.
Одночасно Зшивач зі страшною силою штрикнув Максиміліана в груди, цілячись у трикутну монету. Це був останній, завершальний удар; Зшивач вивалився з моєї руки. Я закричала вголос, тримаючись за зап’ястя; половина монети залишилася на грудях у Максиміліана. Половина відпала, застрибала по камінні; некромант позадкував, спіткнувся об камінь і незграбно завалився. Сорочка в нього на грудях роздерлася. Чорної рідини, схожої на мазут, майже не помітно було на чорній тканині.
Небо затягло курявою. Тупіт Сарани перебивав усі звуки. Принц-деспот, стояв зі схрещеними на грудях руками й дивився на мене.
— Чого дивишся? Веди своїх в атаку!
— Я служу тільки моєму панові.
Я підібрала з землі посох. Максиміліан сидів, намагаючись величезною потворною долонею затиснути рану на грудях. Половина монети забруднилася чорною липкою рідиною.
— Наказую тобі, — із заплющеними очима промовив Максиміліан, — наказую…
Він раптом часто задихав ротом, як собака, що вмирає від спраги.
Тримаючи посох лівицею, я скерувала навершя на його рану. З’єднати, зростити, зупинити кровотечу; некромант відштовхнув мене.
— Я сам… — прошипіло з чорних губів. — Геть звідси, дурепо! Тут усім кінець!
Уламок монетки здригався в такт ударам його серця, дедалі слабше. Я озирнулася. Сарана була вже зовсім близько. Я бачила, як над головами в понурих мерців погойдуються шоломи вершників — у такт крокам. Заревли роги; в їхніх звуках був наказ, команда, й ритм кроків Сарани відразу прискорився…
Моє зап’ястя розпухло, мов булка. Я розуміла, що не встигну його вилікувати, перш ніж накотить Сарана; на землі підстрибували дрібні камінчики, ніби краплі на барабані.
Пальці Максиміліана раптом ожили, зашкребли повітря, між ними застрибали крихітні блискавки. Принц-деспот повернувся, мов лялька, здійняв над головою величезного щербатого меча та щось закаркав.
— Припини!
— Треба битися. Сарана…
Некромант на превелику силу підвівся. Повернувся обличчям до війська що йшло в наступ, приклав руки до рота — й завив так, що в мене волосся стало сторч. Сіра зморшкувата хвиля страху прокотилася над головами мерців, відбилась від їхнього війська, як від увігнутого дзеркала, й затопила Сарану.
Гуркіт кроків перервався. Відновився. Перервався знову, перетворився на безладне тупотіння. Піт струмками стікав у мене по спині, ліва рука трусилася, права висіла, мов батіг. Некромант сів на землю.
— Максе, відпусти їх!
— Не можу.
— Можеш!
— Вони вже… Частина мене… Навіщо я… якби я тільки знав! Ні надії…
— Відпусти їх!
— А Сарана?
— Відпусти, тварюко, бо я тебе на місці порішу!
Я вперла навершя посоха в його бліде чоло, вкрите зеленавими плямами.
— Але я ж некромант, — прошепотів він. — І надії нема…
— Ім’ям Оберона — відпускай!
Він замружився. Я все одно й далі бачила його очі — повіки настільки потоншали, що через них просвічувалися очні яблука. Страшні пальці з безліччю суглобів засмикалися.
Мене раптом наче вдарили по голові дуже важким, дуже м’яким молотком — повітря навколо погустішало. Затремтіла земля, я ледь встояла на ногах. А наступної секунди мертвий дракон раптом розправив крила, підняв голову й злетів у небо, поступово перетворюючись на тінь.
Сарана топтала власних вояків, що піддалися паніці, й не відразу помітила зникнення супротивника. Схил наповнився тінями — колишні воїни Максиміліана втікали, ховалися, повертались у могили, й тільки Лісовий Воїн ще якийсь час височів посеред бойовиська — начебто роздумуючи.
А потім зник і він.
Некромант лежав, згорнутий калачиком на камінні, як дитина в утробі, зі зчепленими, покрученими, гулястими пальцями. Шкіра його повільно очищалася — сходили плями, гоїлися тріщини, ніби й зріст став нормальним — у всякому разі, так здавалося, поки він лежав…
— Максе, вставай. Ходімо, поки вони не отямилися!
Він не відповідав.
— Максе!
Із хмари пилу над моєю головою раптом зринула величезна тінь. Я піднесла посох; переді мною на каміння важко приземлився Гарольд.
Я кинулася до нього. Увіткнулася обличчям йому в живіт, у пряжку шкіряної перев’язі:
— Допоможи… Допоможи нам, будь ласка…
— Що тут… ти ціла?
— Так.
— А монета?
— Нема… Її розбили…
— Некромант?!
— Зшивач… Гарольде, мерщій ходімо до замку, слід готуватися до оборони… З тими, хто лишився живий…
Гарольд перевів погляд на скорчене тіло Максиміліана.
— Ти його вбила?!
— Ні! Він сам… Від відпустив усіх мертвих… Він живий!
— Що в тебе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зло не має влади», після закриття браузера.