Читати книгу - "Печера"

Вона завжди знала про існування єгерів. Але ніколи не вірила, що її особисто це якимсь чином зачепить.

Єгері знищують скажених, небезпечних особин. Тих, чия жага вбивства перевершує біологічну доцільність.

За що хотіли вбити Паулу?!

До речі, а навіщо її намагалися викрасти?

Стоп, стоп, стоп. А чи намагались її взагалі викрасти? Чи не було цю марудну пригоду з самого початку замислено як інсценізацію? Ланцюг інсценізацій, початок яким поклав сааг, що так налякав Паулу в студії…

Точніше, не так. Почалося раніше. Усі ці курточки на розмір більші, мертві тіла на ліхтарних стовпах, балакучі собаки…

Усе почалося, коли Паула зустрілася з Тританом.

Кович говорив… Утім, для Ковича все, що відбувається в житті, — тільки театр, природний або рукотворний.

А от чи можна інсценувати… те, що відбувається в Печері?

Чи для людини, яка підсунула Паулі плюшевого саага, можливо все?..

Тритане, тобі неможливо не вірити, але й вірити тобі…

Паула бездумно дивилася на телефонні кнопки.

— Їсти готово…

Це дружина рибалки. Схвильована й турботлива.

— Дякую… мені б спершу подзвонити…

— Ну, дзвоніть…

Паула перевела дух і набрала номер.

Довгі гудки. Невже його немає?..

— Алло, — жіночий голос.

— Будьте ласкаві, — Паула прокашлялася, — покличте пана Ковича.

— Він на репетиції, — жіночий голос ледь здивований, слухавка лягає на важіль; короткі гудки змушують Паулу дужче зціпити зуби. Новий дзвоник.

— Алло…

— Будьте ласкаві, — Паула сама була вражена металевими нотками, що прорізалися в її голосі, — покликати пана Ковича з репетиції. Скажіть, що його просить Паула Німробець.

Довга пауза.

— Хвилиночку.

Цікаво, скільки коштує в цій дірі хвилина міжміської розмови? Чи не розорить вона привітних господарів?..

У слухавці жили згуки чужого світу. Кроки й грюкання дверей, і віддалені акорди, і далекий-предалекий сміх…

Паулу охопила туга за колишнім життям. Тим, де вона була асистенткою Розганяя. Тим, де Митик підкладав оселедця в її дипломат…

— Паула?!

— Це я.

— Пауло, ти де? Я не можу зараз розмовляти, йде репетиція… Ти передзвониш?

Він кричав у трубку — без потреби, і так було чудово чути. Він просто був надміру збуджений — і не тому, що Паула подзвонила. Він жив зараз дуже далекими від Паули подіями, подіями «Першої ночі», її несподівана поява була подразником, якого варто скоріше позбутися.

І, звісно, він гадки не має про останні події в Паулиному житті.

— Рамане…

А, власне, що вона може йому сказати?

— Рамане, як ваша вистава?

Коротка пауза.

— Ми працюємо, Пауло, — в голосі вже роздратування. — Прем’єру призначено на сьоме вересня, але…

Він замовк. Передбачалося, що Паула сама додумається, що стоїть за цим «але».

— Рамане…

Вона сама не розуміла, що змінилося в її голосі. Вона вимовила його ім’я без натиску, але саме зараз він нарешті почув у її голосі щось таке, що зуміло висмикнути його з густої репетиційної каші.

— Що сталося, Пауло? Гей, Пауло, ти чого мовчиш?

Пауза. На кухні тихенько дзенькав посуд і збуджено перемовлялися жінки, які надали Паулі притулок.

— Пауло, — обережно запитав Кович, — а ти де?..

— Це буде ваша найкраща вистава, — сказала вона пошепки. — Краща, ніж «Дівчинка й ворони».

— Пауло, ти де?!

Сама того не бажаючи, вона видала паузу. Довгу й багатозначну, гідну прем’єри.

Розділ восьмий

— …Ви можете назвати імена ваших лікарів? Ви знаєте, де зберігається історія вашої хвороби?

— Ви впевнені, що ви здорові?

— Я ні в чому не впевнена, — Паула відкинулась на спинку дивана. — Я не знаю, до чого ці питання… Я ж нікому не жалілася й ні про що не просила!

— Пан Кович стверджує, що ви й зараз, і раніше були цілком здорові. Це дуже важливо, панно Німробець, бо якщо це так…

Клацнув фотоапарат. І ще один. І ще.

— Для чого?! — Паула дивилася на Ковича майже з ненавистю.

— Для того, щоб тобі дали спокій, — жорстко повідомив той. — І ще для того, що всяка таємниця — живильне середовище для злочинів, зрад та домислів… Ти що, боїшся правди?! То скажи їм, скажи!..

Журналістів було троє. Два однакові, мов близнюки, чорняві й худі, і третій рудий, усміхнений, зі скляною комашкою-сонечком, пришпиленою до краватки.

— Скажіть, панно Німробець, — рудий тицьнув їй під носа мікрофон, круглий і коричневий, наче морозиво в шоколаді. — Ми не мисливці за плітками, але якщо вас тримали в лікарні здорову — це ж дивно?

Паула уявила, як, розгортаючи ранковий випуск газети, Тритан наштовхується очима на її велику фотографію. «Паула Німробець заявляє про вчинене щодо неї насильство».

— Пауло, — в голосі Ковича зароджувалася лють, — тоді скажи цим людям прямо у вічі, що ти хвора, що в тебе був гострий нервовий розлад, що тобі прямо в студії привидівся сааг!..

Журналісти здригнулись, а рудий ще й узявся плямами.

Паула дивилася в підлогу. Укрита пилюкою підлога просторої квартири Ковича.

Учора пізно ввечері він приїхав по неї на фургончику, який належить театрові; фургончик пам’ятав корифеїв сцени, але зроду-віку не бачив ні калюж, ні вибоїн, а тому зворотна дорога тривала чи не цілу ніч. Трясучись на твердому диванчику, вдихаючи запах нафталіну — а у фургоні чомусь гостро пахло нафталіном, — Паула ковтала сльози й розповідала Ковичу про свої поневіряння і, напевно, розповіла забагато; його величезна запилюжена квартира зустріла її купою газет. Пізнавальну главу й особисто пана Тритана Тодіна преса вимагала притягти до відповідальності за утримування в психіатричній клініці здорової людини, порушення громадянських прав Паули Німробець, антигуманні дослідження і навіть вівісекцію. Кович усміхався з виглядом переможця:

— Коли тобі трапиться де-небудь вислів «Газети здійняли галас», ти знатимеш, що мається на увазі, правда?

Їй не хотілося спати. Її лякав сам вигляд ліжка; Кович відчув щось недобре і натис на неї, вимагаючи зізнань, і вона зізналася, розповіла про сутичку єгерів, озброєних чорними канчуками.

Тоді Кович спохмурнів, і прийшла її черга питати, але він не піддався на розпитування, до того ж настав ранок, і на світанку в дім увірвалася, заохочена хазяїном, трійця журналістів.

— Панно Німробець, чи правда, що вас мали намір вивезти з лікарні на службовій машині Робочої глави? Чи правда, що по дорозі вас намагалися відбити? Чи відбили? Повторіть докладніше те, що ви розповідали панові Ковичу…

Паула кинула на Ковича погляд, яким звинувачувала його в зраді; режисер посміхнувся:

— Ти не брала з мене слова мовчати, Пауло. Ти або розповіси все, або це повториться знову, з непередбачуваними результатами… Ну?

— Я нічого не знаю напевно, — сказала вона насилу. — Ви хочете, щоб